Більше сорока – сказав не один банкір, і я, як і кожен бізнесмен і просто людина, ще раз у цьому році дякую і низько вклоняюсь їм — нашим заробітчанам. Бо розумію, що це таке!

– Тільки подумати, 12 млрд доларів переслали ви, — ділюсь я зі своєю подругою, що поїхала працювати в Італію.

– Та що ти? — сміється вона. — Множ на два, насправді десь за 20 млрд, бо ж нам тут кожна копійка важлива — тому передаємо водіями бусиків — друзями, колегами, бо так дешевше. Поштою — це коли екстрено…

Ось так наші люди рятують свою країну, навіть виїхавши з неї на важку працю й у невідомість.

Я, як і кожен із вас, знаю тисячі історій наших заробітчан. Успішних і ні. Але в основі лежить одне запитання: а ви пробували ось так поїхати в невідомість?! Із ярликом — чорнороба(ки).

– Ваші жінки виняньчили нам дітей і випровадили достойно у вічність наших стариків, коли ми будували нашу велику Італію, – поділилась зі мною викладач уні­верситету із Рима. Добре, коли земляки потрапляли працювати до таких.

Але італієць Антоніо в Неаполі сказав інше: я більших курв, як ваші жінки, не бачив. Приїжджають підтирати «ж…пи» — а потім наших стариків розвертають передками і обкручують… Що до таких? Переповнених зневаги і ненависті?

Досі згадую ту новорічну ніч, коли о 4-й годині ночі мені моя кума і однокласниця Таня ридала в телефон із камери іта­лійської тюрми і просила врятувати. Бо саме 31-го її замели місцеві карабінери під час облави на нелегалів. І це був другий день, як її доставили в Італію недобросовісні перевізники за 3000 євро, які позичила у своїх друзів…

А далі таких, як вона, зібрали за місяць по Європі цілий вагон, конвоюючи з однієї тюрми до іншої. І спровадили назад в Україну із депортацією в паспорті. Цілий місяць пекла за бажання працювати! І це тоді, коли наші «бідові» чиновники на новорічні і різдвяні свята «ні в чому собі не відмовляли» на найдорожчих курортах світу і платили чайові імпортній обслузі по 2-5 тисяч у.о.

А у неї син із церебральним паралічем. Через кожних два роки потрібно робити дороговартісну операцію — щоб не відмирав нерв і син міг ходити.

– Інша колега, Інна — відома вінницька журналістка, яка не один рік пропрацювала в «33-му», а потім стала редактором власного журналу, зірвалась у невідомість через крайність. Почали будувати власний будинок — продали усе… Спочатку чоловік поїхав на заробітки. Та заробив собі передчасну домовину. І молода вдова, щоб довчити сина і добудувати стелю над головою, зірвалась світ за очі. Тепер пустила коріння в Неаполі! І слава Богу.

Але я все життя буду па­м’ятати не його зворушливі пісні, а велику площу із пам’ятниками їхніх повелителів.

– Ось тут мене «купували», — показала мені тітка. — І так я виходила з такими ж землячками 13 днів. А ночувала в нічліжці ось того монастиря — там нам монашки давали булочку і чай — щоб з голоду не вмерли… Бо ж поїхала на позичені гроші. Це тепер я вже тут як вдома. Знаю, де наші ж кубіти приїздять дешевше стригти, манікюри, педікюри робити і навіть нарощувати вії…

Тут ми уже таку діаспору маємо і такі зв’язки, що навіть тим сеньйорам не снилось! — побачивши мої очі, повні сліз, почала «переводити тему» на жарти моя родичка.

Це вона розповіла мені реальну історію, яка вже стала анекдотом, про свою подругу: завезли її діти до однієї старенької 92-річної жінки в ліс на віллу сидіти біля неї вдень і вночі. А вона, бідося, вже на ладан дихала. А дали лише номер, за яким телефонувати. Вночі через тиждень жінка померла. Доглядальниця — одразу телефонувати дітям. Але як пояснити — коли мови не знає? Що не кричала в трубку — ноль емоцій. І вже десь на 5-й раз жінка як закричить: не кидайте трубку, бо Гітлер капут! Діти одразу все зрозуміли і приїхали…

– А мені щороку в Ізраїлі пропонували працювати в борделі для бедуїнів російськомовні сутенери, емігранти із нашого міста, — розповідає мені знайо­ма — колишня коректор газети. Галя і дійсно дуже красива від природи жінка, ще й білявка. А таких там не пропускають. І вона каже, що через 10 років роботи там вона пройшла кастинги навіть у театр на актрису. Але як тільки бачили її руки… І вона винувато ховає покручені поліартритом пальці та неприродно великі долоні… – Я ж прибирала найстрашніші туалети всієї набережної, — пояснює такий десонанс рук і обличчя та постави…

Чому поїхала? Бо її чоловік присів на гру в казино. Програв усе.

– У нас 4 години, щоб змитись із країни — бо інакше нас продадуть у рабство на баштани до узбеків, — шокував одного разу Галю звісткою «суджений».

Днями на Новий рік приїхав ще один знайомий. Він юрист і два роки за контрактом відслужив у АТО в перші роки пекла…

Але героєві «на гражданці» роботи не знайшлось. Тому він поїхав до Іспанії і став далекобійником.

– О, ти знаєш, скільки ті далекобійники там отримують? Від 2000 до 4000 євро… Коли мені це кажуть, я запитую інше — а ви знаєте, як воно — їхати із вантажем на мільйони у невідомість? Чужими країнами? На дороговартісному авто, шляхами, які ти в очі не бачив…

Але і він не втрачає оптимізму і розповів свою «прикольну історію».

– Ми ж не в готелях зупиняємось — спимо в автомобілях на стоянках, щоб зекономити кошти. Там строго по графіку треба перепочивати. Їду біля однієї, бачу — все забито. Біля другої — те саме. А третя майже вільна. Зупиняюсь. Напарник чогось почав сміятись. Але мовчить. Коли це ми поїли, розслабились — вийшов пройтись. Бачу, а на мене два амбали суне. І пропонують мені… секс.

– Я вже налаштувався дати в морду. Коли напарник вилітає і кричить: скажи, що ти не «голубий» – і вони відійдуть!

– Що, та я їх прикончу — вони мене принизили! …

Верещу майже від шоку!

– Ні, не принизили. Ти став на зупинку, де збираються саме чоловіки нестандартної орієнтації. Ось вони і тебе за такого прийняли.

– То чого ти мовчав?

– Ну, щоб ти пройшов, так би мовити, цей досвід, — почав сміятись з мене напарник…

Господи, скільки їх, тих історій, ще знає кожен! Про однокласницю, яка вимушена була стати сурогатною матір’ю, бо сину потрібна була термінова операція.

Про дітей сусідів, які поїхали до Польщі, щоб зібрати на ве­сілля кошти. Влаштувались обидва сини працювати на таксі. І пішло! Заробили і відгуляли кожен своє весілля. Та ще й купили чотири авто і на них посадили інших наших земляків. Скоро квартиру куплять.

Поряд із моїми родичами у Волочиську є ціла вулиця наших донедавна одиноких землячок, які повернулись із заробітків, побудували добротні двоповерхові будинки і привезли із собою чоловіків — італійців. Спочатку привезла Оля, потім Катя. А далі вже самі італійці, які в 60 виглядають на 45, своїх друзів стали сватати за місцевх одиноких жіночок. Так виросла ціла вулиця із будинків, де живуть новоспечені сім’ї.

І італійці-українці в один голос повторюють, що вони потрапили в рай. Рибалка — яка хочеш. Полювання таке ж. Пиво — дешеве і смачне. Ліс поряд — а там природа!

Щоправда, вони швидко розібрались, де можна купувати прямо в господарів екологічно чисті овочі і птицю. І самі вже їдять нашу свіженьку почеревину із зеленою цибулькою прямо із городу. І запевняють, що українське сало з часничком — беніссімо!!!

Забули за піцу і макарони!

Але копати, садити, збирати і сапати — то ні за які гроші…

– Ми вже своє відпахали, – кажуть, як для Італії, зрозуміло, що не принци, малоімущі мужики із 700 євро пенсією. На яку в Україні вони мало не королі.

І в ту ж Італію їдуть лише по великій потребі. Бо там вони свої квартири ще за 1200 євро у місяць здають нашим заробітчанам.

У нас ці люди і ми всі потенційно можемо бути викинутими на вулицю і ходимо щорічно під страхом дефолту.

Тому що в нас є інша безкарна статистика. Протягом десяти років каста «неприкасаємих» олігархів вивела з України в офшори 148 мільярдів доларів. Це щоб не сплачувати податки українському народу та державі. «Кровосісями», баригами, бандитами при владі — ким їх лише не називали за різних президентів. Та не те що не саджали, навіть не змусили повернути ці кошти в Україну. Це триває і досі. А це, за найскромнішими підрахунками, дворічний ВВП країни. Вже США — не ми – вирахували нашого всім відомого олігарха — рекордсмена світу з відмивання коштів з України. Йому приписують суму у 470 млрд відмитих грошей. А він живе в Україні із 4-ма паспортами як кіт у маслі…

І доки так і буде жити, як і решта «офшорників» — БЕЗНАКАЗАНИМИ, ти, я, ми всі є потенційними кандидатами в заробітчани. І далі влізатимемо в кредити МВФ.

Але гріх на Різдво закінчувати цими жлобами і баригами. Тому хочу низько вклонитись від імені мільйонів тим, хто сьогодні завдяки заробленим по світу доларам чи євро і пересланим до України своїм дітям і батькам рятує Україну від дефолту і кожного із нас — від фінансової прірви, бо інакше долар би був по 40, а це ко­лапс…

Заслужений журналіст України.
Закінчила факуль­тет журналістики Львів­ського університету з червоним дипломом. Військовий інститут, має звання офіцера.
Проходила стажування у Гарвардському університеті у США.
Переможець десятків конкурсів серед журналістів Вінниччини і країни. Нагороджена Золотою медаллю журналістики. 28 років засновник та журналіст медіа-корпорації «33-й канал». Депутат Вінницької обласної ради. Стала першою жінкою в Україні — видавцем незалежної газети