За майже шість років війни в Україні ми разом із колегами газети розповіли вам, дорогі читачі, тисячі історій про наших бійців, й, безумовно, кожна з них не залишила байдужими й наші журналістські серця.
На жаль, більшість з них були трагічними, де після втрати єдиного сина за лічені місяці, мов та свіча, згасала згорьована матір. Коли залишені сам на сам батьки були змушені зводити кінці з кінцями й просили нас хоча б допомогти з дровами на зиму. Були й такі, де родичам героїв сільські голови в очі заявляли, що не вони «відправляли на війну дітей», тож тепер не повинні давати якусь там землю.
Але одна із цих історій зачепила мене за живе, й таких зворушливих, ніжних, сильних та водночас трагічних точно не відзнімуть десь у Голлівуді й ніколи не покажуть нам на великих екранах. Та вони є серед нас…
…Із пані Ніною з Вінниці я познайомилась у 2015 році, коли вона завітала до нашої редакції, аби розповісти про свого сина, який, отримавши повістку, одним з перших пішов захищати мир та спокій. Молоді бійці проходили навчання на полігоні в Тютьках, й кілька разів у матері була нагода провідати свого старшого сина. Одного разу взяла із собою доньку — Юлію, блакитнооку красуню з довгим чорним волоссям до пояса. Тендітну, справжню, ту, яка всім серцем вболівала за Україну й вірила у кохання на все життя. І вже там, на полігоні, на Юлію звернув увагу побратим її брата — нацгвардієць, який, мабуть, жодної хвилини не вагався, аби йти боронити державу від ворожого окупанта. Хіба такий міг не підкорити?! Ті кілька тижнів молоді люди постійно зідзвонювались, обмінювались романтичними повідомленнями, мріяли й будували плани на життя. Лише б війна закінчилась й синьо-жовтий замайорів від Карпат до Луганська й у Криму, куди вони обов’язково поїхали б відпочивати після одруження…
На передову Юлія проводжала двох найдорожчих чоловіків у своєму житті — брата та коханого. Й обіцяла до останнього молитись та чекати, що б не сталось. Та кожен день ставав наче страшним випробуванням, адже з новин вона дізнавалась лише десяту частину правди про поранених та загиблих. Й, що найстрашніше, все це відбувалось саме там, де знаходились її воїни…
Це був 2014 рік. 14 жовтня, Покрова. Пам’ятаєте, був прорив на 32 блокпост? Тоді багато загинуло…Тоді загинув вчитель Олександр Москалюк з Козятинщини, разом із ним у БТР був Сергій Д. У полон тоді потрапили щонайменше 9 хлопців. І вінницькі волонтери разом із іншими вже наступного дня почали шукати людей, які закінчували Рязанське десантне училище та були тут, в Україні – а вони говорили про звільнення з випускниками-десантниками. Незабаром волонтерці Ларисі Полулях скинули повідомлення із переліком тих, хто був у полоні. А на словах додали, що всі ці люди знаходяться у лікарні, і що на іншому її поверсі є ще один наш боєць. Як тоді здалось вінничанці, це і був Женя… Також Ларисі дозволили передивитися відео, на якому вели полонених. Женю у житті не бачила жодного разу, у неї була лише його фотокартка. Але вона дивилася стопкадри, й було таке відчуття, що бачила бійця у тім полоні…
– Періодично до нас доходить інформація, що воїна разом з іншими полоненими могли відправити кудись у Росію на роботу – у Чечню, наприклад. Можливо, я параноїк. Але мені він з 14-го року дуже болить, — розповідала ЗМІ Лариса Полулях. – Я колись працювала у міжнародній організації по програмі протидії торгівлі людьми, тому знаю, що у РФ це поширена практика…
З тих пір пройшло немало часу, й зрідка в Інтернеті з’являються повідомлення, що молодого нацгвардійця ідентифікували завдяки ДНК-експертизі. З військової частини про це повідомляли рідним, але вони не готові змиритись з цією втратою й відмовляються забирати та хоронити ту обгорілу кістку… Мені навіть важко уявити, що в той момент відчуває матір, яка працює в одній з військових частин й годує бійців, називаючи кожного рідним сином і щедро насипаючи порцію… Важко уявити, що відчуває брат, який, мов дві краплі води, схожий на Женю й на кожну згадку про воїна реагує агресивно. Благає нікого не хоронити й не писати, що ДНК зійшлось. Це ж якась помилка, хіба не так?! Бували ж такі історії, тому треба боротись. Єдина втіха для цієї родини — народження довгоочікуваної двійні…
Так сталось, що з пані Ніною в мене обірвався зв’язок й загубились її контакти. Та рік тому побачила її в тролейбусі й випадково почула, як дочекалась сина з війни, як радіє онукам і як досі її Юлія чекає свого коханого… Хоча час йде, пора створювати родину, народжувати дітей і радіти життю. Й весь той час хіба має значення, коли ти пообіцяла чекати до кінця… Думаю, що на новорічні свята вона загадує одне й теж бажання, і воно неодмінно має збутись. Бо так має бути, бо вона вистраждала і, як ніхто інший, заслужила своє щастя.
Навчалась у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка в Інституті журналістики. Опинилась у найтиражнішій газеті Вінниччини «33-й канал» шість років тому. У 2013 році посіла третє місце у Всеукраїнському конкурсі «Репортери надії в Україні», у 2018 році отримала «Золоте перо» від Спілки журналістів України, у 2019 році отримала «бронзу» за «Кращу статтю про децентралізацію» та посіла перше місце в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу серед спортивних журналістів і ЗМІ «Україна Олімпійська» (2019 рік)
