Вінниччина вибрана полігоном російських спецслужб і Московської церкви для покарання тих, хто перейшов до ПЦУ. Приклад цьому – переслідування митрополита Симеона та священників, які перейшли із Московського патріархату до ПЦУ, – заявив Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

Як відомо, на релігійному фронті Вінниччини ситуація неспокійна. Протистояння тривають, прибічники Московського патріархату вже звично приходять щонеділі під Спасо-Преображенський собор і проводять на вулиці свої служби, хоча у Вінниці мають 32 храми УПЦ (МП). Ініціюють суди і затягування передачі храмів, громади яких виявили ініціативу перейти до ПЦУ. Через рік після отримання Томосу, де особисто був присутній і митрополит Вінницький і Барський Симеон, ми попросили його по­ділитися своїми думками про те, що довелося пережити за останній рік.

– 6 січня в Україні відзначали першу річницю з дня надання автокефалії Православній Церкві України і підписання Патріаршого Томосу. Яким був цей рік для вірян Вінниччини? Ви перший архієрей, котрий підтримав Православну Церкву України. Наскільки важким для вас був цей крок?

– Нещодавно Святійший Патріарх Варфоломій у своєму публічному виступі назвав дарування Томосу про автокефалію Українській Церкві головною подією минулого року у православному світі і вкотре підтвердив, що автокефалія, яка була надана Православній Церкві України, є законною і повною. Рік був очевидно непростим. Там, де радість від того, що вже рік наша церква прожила як автокефальна, 15-та серед православних церков світу, є і сум від того, що процес визнання ПЦУ штучно затягують наші недруги. Те, що в нас було протягом року багато проблем, не змінило моєї особистої думки. Я радий, за те, що пішов на Об’єднавчий Собор і додав свій внесок у те, щоби мільйони українців повернулися у канонічне, законне церковне поле.

Події, котрі відбувалися на моїх, ваших очах, щоразу переконували, що Православну Церкву Україну оберігає і веде, як батько дитину, сам Господь. Звичайно, непросто було залишитися майже на самоті проти системи, проти машини, яка досі ще хоче розтоптати тебе, спаплюжити твоє ім’я і знищити ту справу, яку ти розпочав. Мене дуже дивують мої брати-священники з Московського патріархату. Якщо не сприймаєте вибору мого, то змовчіть. Бо ж не суди — то і не судимий будеш! Але щоб стільки негативу і бруду виливати… Найобразливіше чути це від тих, кому найбільше допомагав. Для мене це рік випробувань.

– Нещодавно Блаженнійший Епіфаній сказав, що Вінниччина стала своєрідним полігоном для відпрацювання методів тиску на Православну Церкву України. Як Ви це прокоментуєте?

– Це так. Я один єпархіальний архієрей, котрий перейшов до ПЦУ відразу. Тому не дивно, що всі сили були спрямовані саме на мене і мою єпархію. Тут можна побачити і особистісні мотиви, хоча жага помсти — це не та якість, яка личить християнам. Але головною причиною, на мою думку, є страх, що приклад Вінницької єпархії надихне інших архієреїв, священників і мирян залишити Московський патріархат та приєднатися до Помісної Православної Церкви України.

Тому в Україні саме на Він­ниччину чиниться найбільший тиск. Причому не лише на вірян і священників, які разом зі мною підтримали ПЦУ, а й на державного реєстратора, який є перший і один з небагатьох в Україні, хто не побоявся реєструвати зміни до статутів релі­гійних громад, які вирішили змінити своє підпорядкування. На нього завели кримінальну справу і на його прикладі залякують чиновників по всій Україні: не робіть ніяких рухів, бо бачите, що з вами може статися.

Так само показується все на прикладах Луки-Мелешківської та Пеньківки. Ці села представники Ро­сійської Православної Церкви в Україні обрали для себе своєрідними опорними точками. Тут, як правило, починає розігруватися звичний сценарій судових протистоянь. І ще — ми настільки звикли до установленого життя, що ніхто не хоче виходити із зони комфорту. Ми вийшли з цієї зони, і відразу ж система взялася нас душити, пригноблювати, принижувати.

Але попри все Церква живе! Це — головне. Наші громади, яких до речі, вже 50, міц­ніють і згуртовуються. До храмів приходять не ли­ше ті люди, які раніше постійно їх відвідували. Храми поповнюються людь­ми, які рідко раніше сюди заглядали, а сьогодні вони стали найактивнішими парафіянами. Ми освятили один новий храм і одну каплицю. А ще дві громади розпочали роботи по будівництву двох нових храмів. Думаю, що за непростий рік це хороший результат. У нас відновився дитячо-молодіжний хор, який практично повністю розпався. І на Різдво Христове цей хор вже повністю співав Літургію, чому дуже раділи наші парафіяни. У нас продовжуються дитячі служби в соборі, у нас багато хрещень і вінчань. На катехізичних бесідах, які в нас проводяться з тими, хто хоче вінчатися або хрестити дітей, протягом року побувала майже тисяча людей.

– Скільки було подано судових позовів особисто проти Вас?

– Всі юридичні позови, котрі стосуються безпосередньо Спасо-Преображенського собору, стосуються і мене, адже я ке­рівник релігійної організації «Парафія Спасо-Преображенського кафедрального собору». Щонеділі під собором збираються і колишні парафіяни, і парафіяни з інших храмів МП на так звані стояння за віру. Вони кажуть, що ми забрали у них собор. Вони ніяк не можуть заспокоїтися і приходять під собор на молитовне стояння. Приходять не просто молитися, а молитися проти нас, щоб забрати собор. Вони ніяк не можуть змиритися з тим, що не всі поділяють їхні думки, і що громада собору, якщо говорити з юридичної точки зору, одноголосно прийняла рішення про зміну юрисдикції і приєднання до Православної Церкви України. І більшість парафіян це рішення підтримала.

Собор відкритий для всіх, приходьте і моліться. Але вони не хочуть так! Якщо брати інші парафії, то по кожній вже відбулося чимало судів. Вони оскаржують кожне рішення, кожен протокол. Все проходить довго, через суди першої інстанції, потім апеляція, касація… Все для того, щоб зневірити людей, щоб у них опустилися руки, нібито все марно. От як це показово відбувається в Луці-Мелешківській, інших районах. Люди на все отримали законне право: на храм, на землю. Але Московський патріархат все одно оскаржує, переконуючи усіх, що все було оформлено юридично неправильно. І я хочу наголосити — ви ж розумієте, що це не обходиться без фінансових витрат. Припускаю, що є зовнішнє фінансування на нашому вінницькому, стратегічно важливому для УПЦ МП, напрямку. Але правда на нашому боці. А де правда — там Бог.

– Наскільки виправдано, щоб церква стояла на території державної установи, як це, наприклад, є в обласній поліції?

– У нас у багатьох установах, особливо при лікарнях, є церкви, молитовні кімнати, каплиці, котрі обслуговує Московський патріархат. Що стосується безпосередньо поліції Вінницької області, то позиція, яку зайняло керівництво цієї установи щодо УПЦ МП, є очевидною. В інших областях ситуація не така однозначна. Наскільки на цю позицію впливає храм Московського патріархату на території головного управ­ління — не беруся судити. Скажу лише, що у багатьох храмах УПЦ МП разом із проповіддю Христа, на превеликий жаль, звучить ідеологія, котра аж ніяк не сприяє духовному і патріотичному вихованню українців. Це факт.

– Як складаються у Вас стосунки з місцевою владою?

– У 1996 році, коли я став архієреєм і прибув на Волинь, з тими керівниками, котрі там були, ми знаходили спільну мову і навіть стали друзями, незважаючи на те, що вони були на той час прибічниками неканонічного Київського патріархату. 12 років я вже у Вінниці. Стосунки з владою у мене хороші, якщо говорити про їхню людську складову і конструктивні, якщо говорити про їх робочий бік. Під час першої зустрічі з головою облдержадміністрацї Владиславом Скальським він так і сказав: ми тримаємося позиції закону і рівного ставлення до всіх конфесій. Були періоди, коли вони підтримували нас більше. Але сьогодні вони взяли нейтралітет, і нас це теж влаштовує. Звичайно, нам, як українській церкві по букві і по духу, хотілося б, щоб влада, яка теж є українською, сприяла нашому розвитку.

Але я розумію державників, ставлення має бути рівним до всіх. Держава і церква повинні йти паралельно. Церква відповідає за духовне і вічне, а держава має дбати за земне і матеріальне. Але спільно і держава, і церква мають працювати у патріотичному і духовному руслі. Любов до Бога, Церкви і до своєї Батьків­щини — це святе. Дуже часто казали, що продукт ПЦУ — це політичний проєкт. Казали: зміниться влада — і церква розвалиться. Але минув рік, і час довів, що благословенне Богом має право на життя. Вірю у те, що Українська церква виросте, набере сили і міц­ності. Зрозумі­ло, що в Україні залишиться ще й Російська Православна Церква. Ми можемо бути в різних юрисдикціях, але бути браттями і сестрами во Христі. Співслужити разом, бути єдиною родиною православного світу, ходити на свята один до одного, разом молитися. А люди самі оберуть, куди їм йти.

– Нещодавно віряни Православної Церкви України і з Він­ниччини побували у Греції. Після визнання їхньою Православною Церквою, яка має державний статус ПЦУ. По­діліться Вашими враженнями від цієї поїздки.

– У листопаді відбулося паломництво до Греції великої групи духовенства і вірян ПЦУ, яке очолив я разом із митрополитом Переяславським Олександром. Ми назвали це паломництво великим не лише тому, що у нас була велика група — 40 прочан, але й тому, що це була перша така масштабна проща після визнання Грецькою Церквою Православної Церкви України.

Справді, це була світла сторінка нашого життя минулого року. Тому що у Греції ми відчули неймовірно тепле ставлення до себе. Не просто як до ієрархів, священників і вірян, а як до представників Української Церкви, яка є молодшою сестрою Грецької Церкви. Саме так вони це сприймають. І попри пропаганду з боку деяких недобросовісних ЗМІ, що контролюються Російською Православною Церквою в Україні, які повідомляли, що нас там нібито не приймають. Так от, нас приймали всюди на найвищому рівні і навіть дозволяли безпосередньо доторкнутися до тих святинь, до яких не завжди відкритий вхід для інших прочан, ми вперше служили у їхніх храмах українською!

Неймовірною була зустріч у монастирі Серафима Саровського у Фокідській Митрополії. Тут нас зустрічали ігумен, вся братія, митрополит Фокідський Феоктист. Ми відправили разом Божественну літургію. Братія монастиря приймала причастя від українських архієреїв. І це в той час, коли свої в Україні нас продовжували поливати брудом. Там було дійсно братське ставлення до нас.

Примітно, що в цій поїздці ми багато разів помічали, що нас веде Промисел Божий. Наприклад, Бог так все влаштував, що першу Літургію і перше причастя на грецькій землі ми прийняли у храмі на честь нашого земляка, де почивають його святі мощі. Цього святого називають Іоан Руський, за походженням він українець з Полтавщини, з козацького роду, який потрапив у полон до турків і став святим, якого дуже шанують у Греції. Саме цей наш земляк, якщо говорити образно, зустрічав нас у своєму храмі у Греції, і там ми вперше під час цього паломництва причастилися.

Ще один прояв піклування Божого про нас — це літургія у Афінах. Ми не планували там служити, але настоятель храму святої великомучениці Марини о. Серафим, дізнавшись, що група з України є в Греції, запросив нас до себе. Він дуже швидко підготувався до нашого візиту. Перед іконостасом у храмі стояли два прапори: Греції і України. І ось це була перша в історії Літургія у грецькій столиці українською мовою, яку відслужили ми з владикою Олександром та нашими священниками у співслужінні з грецьким архієреєм та духовенством.

На даний час Православну Церкву України визнала Елладська або Грецька Церква, яка була першою після Константинополя у цьому питанні. А потім, 9 листопада, нашу Церкву визнав і Александрійський Патріархат — друга за диптихом Церква у православному світі. Готуються інші — попри шалений тиск Російської церкви процес іде.

– Зовсім недавно Ви з групою волонтерів та духовенства побували в районі проведення Операції об’єднаних сил. Які настрої там панують?

– Так, нещодавно ми відвідали Донецьку область, побували у наших бійців з 59-ї бригади. Це наша Вінницька бригада, побували у військових шпиталях, на опорних пунктах нашої армії на Світлодарській дузі. Відвідали і наших постійних підшефних, як кажуть, дітей у Торецькому дитячому інтернаті та в селі Зайцеве.

Загалом же з мого благословення наші священники ще тоді Московського патріархату, починаючи з 2014 року, відвідували зону АТО/ООС. Ми зараз продовжуємо цю традицію. Возимо гуманітарну допомогу. Але я завжди казав і нашим священникам, що ви туди їдете, насамперед, як пастирі, щоби нести бійцям Слово Боже і молитися за них. Бо сама присутність священника у війську і на передовій надихає і підбадьорює бійців. З самого початку збройного конфлікту я казав, що у східних регіонах українці захищають цілісність нашої держави, непорушність кордонів. Захищають від тих, хто приносить зло, розруху, смерть. Захищати свою Батьківщину — це священний обов’язок як кожного громадянина, так і, в першу чергу, християнина.

Хотілося б, щоб люди були більше патріотами як своєї церкви, так і України. Якби не перші волонтери і добровольці, котрі поїхали на фронт, то ми не знаємо, що б сьогодні було. Отак і я та наші священники — першими ступили на цей шлях, щоб захистити церкву, яку Україна чекала століттями. Ми не заснували нову — ми повернули Митрополію, надану Україні Вселенським патріархом ще за князя Володимира.

Вірю, що прийде час, що нас визнають усі церкви. І навіть російська, нехай останньою, але визнає Православну Церкву України.