Кожен із співаків-хористів — дуже творча особистість. А об’єднує їх і нас одне — щира любов до України. Тож знайомимось ближче.

Людмила Мельник, вчителька-пенсіонерка, одна із старожилів колективу. Навчалася у Львові, співала у студентському ансамблі “Черемош”. Повернулася додому у Вінницю, і тут, зрозуміло, не змогла жити без пісні. “Я знайшла цей колектив і тепер співаю тут, – розповідає вона – Отримую величезне задоволення від того. Це така духовна підтримка! А патріотичну закваску я привезла з собою зі Львова.

Олександр Коваль, учитель історії., працює у Гніванській школі-гімназії №2. У колективі співає 8 років.

“В Україні є мільйони пісень, котрі не повторюють і це основа нашого життя. Жодна нація такого багатющого скарбу не створила, а ми його відкриваємо для всіх людей. – ділиться він думками – Ми займаємося у Будинку офіцерів. Мабуть, це знаково. У країні йде війна, у нашому репертуарі є багато патріотичних пісень, а ще ми побували майже на лінії фронту і піснями підтримували наших бійців. У нас більше половини волонтерів і я дякую долі, що співаю у цьому хорі.”

Валентина Петлінська не має музичної освіти, за освітою вона кухар, але у хорі співає десятий рік.

“У мене були співучі батьки і пісня була зі мною з народження. І тепер йду на кожну репетицію, як до себе додому, я цим живу. Нас у колективі 40 хористів — така собі велика сім’я — розповідає вона – Ми побували у Маріуполі, побачили і відчули, як і чим живуть наші солдати. Це було важко і вражаюче водночас. Ми знову збираємося у волонтерську подорож.

Ольга Медецька майже все своє життя, більше 40 років відпрацювала на хлібозаводі. “ Я й там у хорі співала. А коли вийшла на пенсію, чоловік привів до цього хору, йому дуже подобаються “Осінні барви”. Сказав: “Давай спробуємо!”. З тих пір я у колективі, живу ним і чекаю кожної середи, щоб прийти на репетиції. А ще — я патріот України, як і всі у нашому колективі, люблю Вінницю, котра, без сумніву, найкраща.”

У лютому виповниться 12 років, як Тамара Глухенька співає в “Осінніх барвах”. Вона ветеран колективу. “Різні були моменти. Найважчий — у 2013-2014 роках, коли всі були розгублені і розчавлені. Але ми з нашим керівником Леонідом Луцишиним співали Шевченка. І це давало сили жити і об’єднатися усім нам, незалежно від професії. До нас у колектив приходить багато людей. Але приживаються тільки ті, котрі мають в душі щось українське, патріотичне. Не було б керівника, не було б хору. У нас, крім чудового репертуару вже склалися свої традиції. Кожен хорист — це особливий талант, бо крім співу ще й пишуть вірші, мають інші творчі захоплення.”

Василь Олійник, народився на Літинщині, у Дяківцях. працював у трамвайно-тролейбусному управлінні, потім на заводі “Кристал”. У хорі сім років, дуже подобається. Він тут відпочиває душею.

Петро Іващук, старший прапорщик у запасі: “Люблю українські пісні і співаю у трьох хорах. Бажаю улюбленій газеті енергії і наснаги на довгі роки!”

Григорій Савчак, культуролог: “Минулого року прийшов до цього колективу, а перед цим все життя викладав у Миколаївській філії Київського національного університету культури і мистецтв риторику, сценічну культуру і режисуру. Нині мешкаю у Яришівці, так склалися сімейні обставини. Якось прийшов до будинку офіцерів і мене одразу примітив керівник хору. І тепер я не лише у хорі співаю, а й виступаю як соліст, веду програми, читаю гуморески. Подобаються мені щирі, відверті люди. А газеті “33 канал” щиро бажаю творчих злетів!”

Михайло Сіранчук: “Співам і музиці Леонід Луцишин мене навчав ще у школі. Пам’ятаю його зовсім молодим. Він і зараз душею молодший від мене. А у колектив потрапив випадково, хоча керівник, знаючи мої здібності, давно мене запрошував. Якось “Осінні барви” запросили мене до Сабарова. Заспівали ми разом кілька пісень і звідти я вже повернувся членом колективу. У нас більше 200 пісень у репертуарі.”

Про керівника цього чудового колективу Лдеоніда Луцишина ми вже розповідали нашим читачам. Він родом з бідної сім’ї з Крищенець. Батьки жили на Старому місті, там нині музей подільської кераміки. Він міг би продати цю хату, але тоді вся унікальна колекція гончарних виробів батька Олексія Григоровича Луцишина! була б втрачена. А мамі Надії незабаром виповниться 99 років. Син Юрій у Вінниці, з дружиною. Донька Юлія — у Чикаго, медик. Дружина Тетяна пише вірші. Цього разу говорили більше про творчість.

“У мене вісім колективів, і всі вони отримали звання “Народний”. Такий рекорд! Це не так просто, бо дуже велику роль відіграє підбір репертуару, голоси, а не так, як деякі колективи6 співають десятиліттями кілька пісень у два голоси і все.

А все почалося з того, що у буремні дев’яності бритоголові братки в один момент допомогли мені стати бідною людиною, хоча я мав і будинок, і автомобіль, і заощадження. Але вони прийшли і змусили мене віддати все… Тоді я вирішив, щоб не впасти у депресію, піти між люди. У хор на агрегатному заводі ,котрим керував мій товариш. Потім запропонував йому утворити не тільки хор, а квартет. А він сказав — займайся! Так народилося два колективи: “Мальви” і “Чорнобривці”, котрі теж мають звання “Народний”.

Потім – Народний аматорський жіночий колектив з села Тростянець Тиврівського району. А ще – Народний аматорський чоловічий гурт“Джерело” у Великих Крушлинцях (я закоханий у чоловічі голоси) вже за рік зайняв перше місце на Всеукраїнському конкурсі у Збаражі. Було не просто зібрати, бо той тракторист, у того корова, у того ще щось, але все вдалося.

Для мене найважче підібрати не голоси, а репертуар. Щоб виконавцям подобалося, щоб слово працювало, музика лягала і глядач або радів до нестями, або плакав. Ми виступали у греко-католицькому храмі, там неймовірна акустика і дуже вдячний глядач. Так от, ми там заспівали так, що глядачі плакали…

У Стадниці був колектив “Мрія” – я його вивів у народні. Але помітив там дуже талановитих жінок старшого віку. Це неймовірне джерело старовинних пісень! Так утворився у Стадниці ще один колектив “Берегиня”. І згодом ми у Чернівцях на фестивалі зайняли перше місце!

Потім мене запросили керувати хором “Чисте джерело”. Там гарні голоси, ми разом відроджуємо старовинні пісні.

“Осінні барви” існують на безоплатній основі 12 років. Жодної копійки чиновники від культури не дали колективу, а він існує! Хоча спочатку мріяв створити суто чоловічий гурт. Але чоловіки привели ще своїх дружин. Можливо не у всіх ідеальні голоси, але найголовніше, що людина у колективі і не почувається зайвою та пригніченою (я пам’ятаю той чорний період у своєму житі). У нас багато талантів, головне їх підтримати.