-Важкопоранених одразу вивозили до шпиталів. Легкі чекали євакуації. Катастрофа хапався за автомат і кричав що він потрібен там, бо там хлопці, а він тут. Він зможе їм допомогти…. – ще тоді написала Яринка Ірина Митрофанова про загибель лікаря із вінниці Саші Кондратюка. – Важко чекати Ластівку… Тишу розривають обстріли…
Саша Кондратюк… Він не повинен був їхати в ДАП. Він ще з вечора прийняв рішення і нікому про це не сказав. Фельдшер, який повинен був їхати істерив. Десь знайшов бухло і набухався. Я його била по мордяці, орала. Зараз він мабуть герой.
А Саша загинув в ДАПі завтра 20 січня 2015 року рятуючи поранених…
Мені важко про це писати. І душать сльози….
Бога там в пеклі не було….
А сьогодні свято. Б’ють у дзвони у церкві московського пахонату. Хтось іде спокутувати гріхи. За вас тримали небо ті, хто назавжди залишився Воїном. Сирітськи сльози, загаслі очі матерів, жінки, які водночас втратили кохання.
А позавтра загинув Лікар, Воїн Олександр Кондратюк псевдо Вовк. Назавжди вірний. І він знав що не повернеться.
- 01.2015 р…
#ДАП_244
А інший кіборг – Кирило Недря не стримував емоцій про «Чорнйи день» 20-го січня та пожежну частину, яку кіборги тримали аж до 23 січня…
5 років тому…
– Потрібні мішки для трупів.
– Скільки?
– Мабуть 50-60. Точно поки НЕ відомо », – написав кіборг Кирило Недря. – Дні, повітря яких просякнуті металом, пилом бетону, кров’ю і тротилом. Дні, коли жива і дихаюча легенда стала просто … легендою, несучи вгору із злітної смуги душі тих, хто до останнього сподівався і вірив, що все не дарма і що, не зрадять …
Честь, Пацани! Вас тут не зустрічали з оркестром … Але, там .., нагорі … у Нього, … впевнений …, Вам точно аплодували всі …
До зустрічі.
# ДАП244
Щороку я чекаю цих днів … пам’ятних для таких, як я днів. Вони у мене як маркер … Маркер того, наскільки еволюціонували держава і суспільство за черговий рік. І, поки що, особливої еволюції я не бачу … Поступово події виходять з рамок інформаційного поля і, що ще сумніше, пам’яті.
Півтора роки тому, після однієї зустрічі, я був перейнявся цифрою 2-4-2, яка так красиво і симетрично виглядає, даючи всім відповідь, скільки днів тривала оборона ДАП … І начебто все добре, але на тій зустрічі я почув про групу Макса Рідзаніча, з прізвищем якого стикався, коли входив в нагородний рада Народного героя України … Так ось Макс, зі своїми хлопцями, знаходився в пожежній частині ДАП аж до 23 січня … Ще ДВА дня, після того, як офіційно, ВСЕ ВІДЗВІТУВАЛИ про те, що наших на території аеропорту більше немає … Але вони вийшли … вийшли, завдячуючи і пацанам зі свого підрозділу, які, напевно, одні й вірили …
Надалі я познайомився з дружиною покійного Макса Iryna Golovach і з мамою – Світлана Рідзаніч .., почавши розкручувати історію цього вкраденого подвигу … вкрадених двох днів … Я знаю, скільки це. А ви уявляєте хоча б, що таке два дні там ?? Просто там? Навіть якщо не стріляють. А у них це були два дні, коли навколо були тільки уламки підірваного терміналу і стогони під ними … І офіційну заяву:
«Наших там більше немає …!».
Ви готові хоча б годину так? А день? А два?
Після, завдяки проекту Iryna Kotsabiyk, вдалося в якості наукового консультанта, втілити цю історію в життя на новій експозиції Музею війни в Києві …
І все одно, до сих пір, я бачу цю крадіжку … я бачу ці цифри 2-4-2 … безжально вбивають пам’ять про подвиг … подвиг вже пішов в небо Макса … І це робите ви, шановні … Ті, хто з такою гордістю писав гнівні пости з хештегом:
# КакаяРазніца
Так ось, різниці, по видимому, немає і для вас. На жаль … як немає її для всіх тих, хто не розбираючись і далі продовжує плодити «героїв», «подвиги» і «легенди» .., нехтуючи всього лише 2880-ю хвилинами … 48-ю годинами … або 244 днями …
# ДАП244
Царство небесне тобі, Макс.
Кирило «Доцент»
