…За 20 років служби на мирній території й на передовій він замість мільйонів заробив повагу та авторитет, пішов та повернувся з війни у званні майо­ра, не побудував розкішні будинки, але щодня в орендованій квартирі на Вишеньці купається в любові дружини та двох дітей, а свою ділянку на Київщині віддав іншим воїнам. Нині ж Олександр Грамарчук з Вінниці оголосив окупанту справжню інформаційну війну. М’ясні консерви, на які воїн з позивним Гром клеїть етикетки «Сепар в сметані», «Сепар в олії» та «Снєгірь православний», розлітаються як гарячі пиріжки. Навіть відома російська пропагандистка Ольга Скабєєва на своєму ток-шоу розповіла про консерви, назвавши їх «повним ідіотизмом». А нещодавно Грому присвятив програму і кремлівський пропагандист Володимир Соловйов, заявивши, що це «бандеровский фашизм». Як відомо, В. Соловйов має за інформаційну війну проти України щедрі гонорари. Журналісти знайшли його дві вілли на найдорожчому італійському острові Комо.

– Років із п’яти знав, що присвячу себе армії. Хотів бути схожим на свого тата Леоніда Панасовича — інженера військової авіації. Через його роботу ми об’їздили весь Радянський Союз, змінили багато шкіл з братом. Звільнився він у 2006 році з командування Повітряних сил у Вінниці. Зараз тато обій­має посаду замдиректора приватного підприємства. Мама Тамара Грамарчук понад 17 років пропрацювала у газеті «Гайсинський вісник» заступником головного редактора, тепер на пенсії, — починає розмову Олександр на псевдо Гром. — Отримавши батьківське благословення, успішно вступив до Харківського інституту льотчиків Військово-Повітряних сил. Але стати «льотчиком-винищувачем», як мріяв, так і не судилось, бо через проблеми із серцем мене списали й дали іншу спеціальність — наземне забезпечення бойових дій авіації. За розподіленням служив у Гавришівці, далі перевівся до автобатальйону, що на Чехова. Тоді був навчальний авіаційний центр у Гайсині, а перед розформуванням перейшов у об’єд­наний навчальний центр авіації у Васильків. А далі почався Євромайдан. Коли блокували нашу військову частину, бо на території розмістили «Беркут», то я був зовсім з іншого боку, разом із людьми. Командування про це знало, я відкрито сказав, що із «беркутівцями» разом ніколи в житті не буду.

– Знаю, що на війну ти пішов ще одним з перших, не знаючи, що чекає на тебе та інших бійців. Розкажи детальніше про службу на передовій.

– Пам’ятаю, як одного квітневого дня 2014-го патрулював військове містечко й викликали до заступника командира частини з виховної роботи. Мовляв, прийшла телеграма й потрібні офіцери для участі в АТО. І так у свої 32 роки, маючи кохану дружину та сина, я став першим зі свого гарнізону, хто написав рапорт й кого залучили до участі у бойових діях. А перед тим викликали інших офіцерів, всі відмовились. Так я відбув кілька ротацій й повертався додому живим та неушкодженим. Мене залучали до різних підрозділів виконувати на той час завдання. Був я там і сапером й через це отримав свій позивний Гром, бо як підривав щось небезпечне — то всі знали. Десь до кінця літа в мене очі вже потухли, з’явився мертвий погляд, бо важкі події та бої 2014-го, де ми втратили найкращих синів та доньок, залишають шрами на серці назавжди. І я сам знаю. як це — просити в слухавку свого командира подбати за твою родину, якщо тебе не стане, як прощатись з найдорожчими, стискаючи кулаки, щоб не почули сліз. Пам’ятаю, як на широкі екрани вийшов фільм «Кіборги» і з дружиною пішов на прем’єру. В одному із епізодів воїн набрав доцю сказати їй останні слова… й тут я не витримав. Розплакався, наче дівчисько, дружина була шокована. Але якщо в чоловіка прориваються такі емоції — це добре, менше тримаєш у собі.

Коли гаряча фаза війни минула, служив у групі по роботі з особовим складом та зв’язків з громадськістю при Вінницькому обласному військкоматі. У вільний час публікував гострі пости про війну та політику у Фейсбуці. Далі був підрозділ для інформаційної війни, створений командуванням Сухопутних військ. Помітивши мою роботу в інформаційному під­розділі, у 2018 році мене запросили помічником командувача ООС Сергія Наєва. Після виборів Президента я міг знову підписати контракт, але зрозумів, що серйозні зміни будуть в армії, тому півроку тому пішов з роботи через політичне несприйняття нового керівництва, аби не бути там неугодним. Та, попри все, у рідній Вінниці продовжую працювати на імідж нашої армії і висміюючи ворожу.

«Бути представником армії, яка відступає, я не хочу»

– А як з’явився «Сєпар у сметані» і як ставишся до своєї популярності у Росії?

– Це найпростіша інформаційно-психологічна операція проти противника. Я застосував саме ті методи пропаганди, які вони застосували свого часу проти нас. Весь цей «тролінг» я оформив у вигляді етикетки, яку створив за ніч у комп’ютері, а після взявся шукати якісного виробника м’ясної консерви. А в цьому розбираюсь добре, бо ж стільки тієї тушонки з’їв в армії… Першу партію розібрали друзі та знайо­мі, тоді скинув фото у соцмережі, й почались замовлення зі всіх куточків країни та нашої діаспори зі всього світу. Брали й депутати Верховної Ради. Один із покупців довіз консерви до окупованого Донецька й там їх з’їв, відзнявши відео. Писали навіть з Москви та Пітера, але я їм відповів, що туди постачаємо тільки в цинковій обгортці й без етикетки. Зараз у нас уже сімейна справа, дружина допомагає вести сторінку у Фейсбуці. Щодо популярності на телебаченні окупантів, то мене навіть на якусь програму запрошували приїхати, писали й досі пишуть погрози. Не дивуюсь. Те, що російський інфопростір зірвався — це означає одне: ми на правильному шляху. Скабєєва хоч правильно робила наголос у слові «сєпар», бо чомусь її колега- журналіст Соловйов зробив з цього слова щось на французький лад. Вони навіть не можуть між собою домовитись. А ще приємно здивував втікач-регіонал Микола Азаров, який теж там кілька слів про мене «гарних» написав. Але давайте реально подумаємо — хто такий сепаратист? Це той, хто закликає до роз’єднання. Окупанти намагаються з нього зробити людину, хоча це певна категорія. Якщо хтось проти того, що я сєпара закатую в банку, хай пише заяву, що я образив якусь соціальну групу. Але при цьому хай не забуде написати заяву до СБУ щодо закликів про повалення державного суверенітету.

– Для багатьох стало шоком те, що ти вирішив спробувати себе у парламентських виборах від «Європейської солідарності» від округу №17, але програв Миколі Кучеру. Не образливо було, що ти, живий герой з народу, захисник країни без блатів, але люди не підтримали?

– Після виборів Президента було дійсно розчарування, я створив у соцмережі групу «25%» й активно її просував. Це помітив радник Петра Порошенка й запропонував поборотись за мандат нардепа. Я йшов, щоб реально перемагати, хоча й розумів, що можу програти, бо панували настрої в людей голосувати навіть за зелену табуретку із написом ЗЕ. Сподівався, що будуть на місці «свої» люди — 59-а бригада, зв’язківці, десантники, але на той момент їх забрали на полігони та навчання. У результаті я набрав близько 4000 голосів, це гарний результат, грубо кажучи, моя механізована бригада. Чому не вдалось? Бо люди в нас дуже швидко забувають, що відбувається. Щоб чогось позитивного вони навчились, треба, щоб вдарило по шлунку чи кишені! Й те, що попередній владі вдалось втримати мир тут, то це не заслуга цього народу, який виділяє 1,5% із зарплати на військовий збір. Це заслуга нашої дипломатії в першу чергу, яка весь світ тримала в тонусі, щоб Росія далі не повзла! А задавити її можна санкціями, бачите, як зараз вони швидко хочуть переформатувати Конституцію та змінити владу? Це тому, щоб не було кому відповідати за злочини проти України.

– Батько, який для тебе завжди був і є прикладом, не засмутився, що ти пішов з армії?

– Було таке, але я пояснив, що підписати контракт завжди зможу й заробити пенсію. Я був представником армії, коли вона була мирною, коли її грабували, коли вона стояла і не рухалась при анексії Криму, коли армія стала воюючою, стримуючою агресію й тією, яка відвойовує. А бути представником армії, яка відступає, я не хочу. Не хочу переступати через свою совість. Ті землі, які брались кров’ю наших військових, віддавати ворогу? Ні, цього я ніколи не зможу зробити, бо мені це болить! Буду воювати в інформаційному полі. А коли настане перемога — нарешті поголюсь, бо принципово не робив цього вже майже шість років!

Вікторія Снігур