Особлива тема про те, як     його колектив в одну мить поділився на тих, хто перейшов на бік сепаратистів і залишився в окупованому місті, і тих, хто покинув все і подався в Україну. Серед них переважна більшість професорсько-викладацького складу і самих студентів. Більше 13000 викладачів та студентів вузу тоді прийняла Вінниця разом із їхніми сім’ями. Зрозуміло, що в Донецьку окупанти на місті вільних приміщень створили такий же університет. Але всі розуміють, що таке освіта у невизначених псевдореспубліках і вуз із паспортом українця, який дає можливість безвізового режиму. Тому студенти їдуть на навчання до Вінниці у рідний Донецький університет. Але на канікули і у відпустки викладачі повертаються до своїх рідних на окуповані території. Як їм живеться у Вінниці і що вони відчувають там – ми попросили по­ділитись враженнями.

«Два міста – одне серцебиття» — ось таке гасло позиціонує Донецький національний університет імені Василя Стуса, перебуваючи у Вінниці вже шостий рік. За цей час він доко­рінно змінив своє становище: орендовані корпуси, оновлений викладацький склад, шлях до європейської системи навчання. Серед студентів-«стусівців» чимало вимушених людей-мігрантів, які вже декілька років у свої рідні міста потрапляють лише через блокпости. Як відображаються на студентах події на Сході України та як «стусівці» відгукуються про свої міста, які нині в окупації, міста, що зацвітають сотнями троянд навесні – Донецьк та Луганськ — з перших уст.

Оксана (3 курс):

– До нестями закохана в рідне місто Донецьк, у ньому я щасливо проживала до своїх 16 років. Коли я навчалася у 10-му класі, почалася війна, тому закінчувати школу довелося у Вінниці. Правду кажучи, це місто не припало мені до душі, можливо, через непривітних людей, а можливо, і через ті рамки, в які мене поставив соціум. Лишень уявіть собі: школярка, сама, без батьків (на мене казали: «ну ця, як її, з Данєцка»), без коштів переїхала у Вінницю, аби закінчити школу та вступити в університет. Довелось наймати квартиру. Мабуть, не було такого, щоб десятикласниця, аби закінчити школу, вимушена була наймати квартиру? А я наймала. Як би важко не бу­ло, але це мені вдалося. Щоправда, ніяких квот я не отримала, оскільки документ про за­кінчення школи у мене місцевий. У допомозі для переселенців мені відмовили, тому і довелося переводитися на заочну форму навчання у ДонНУ.. Ми з коханим переїхали до Києва, аби працевлаштуватися, тому що у Вінниці «наглим з Данєцка» місця не було. Зараз працюю і досить непогано почуваю себе у столиці, але все ж таки мрію про повернення на Донеччину, хоч і розумію, що там вже ніколи не буде так, як раніше. В мене залишились там друзі та батьки, і ні від кого з них, за весь час, я не чула нічого поганого про нашу країну. Вони спілкуються російською мовою, але шанують нашу культуру й традиції та чесно заробляють собі на життя. І якби результат залежав від тих донеччан, яких знаю я, то 100% не було б ніякої «ДНР».

Юля (3 курс):

– Народилась та виросла в Луганській області, але у Вінницю приїжджала кожного літа з 9 років, бо тут живуть мої бабуся і дідусь. Це місто мені подобається, тут набагато більше можливостей, аніж у рідному Луганську на сьогоднішній день. Я хочу розвиватись далі, тому й планую залишатись у Вінниці. У моєму місті ніяких змін не буде найближчих 10 років, хоч це і моя суб`єктивна думка, але, на жаль, це правда. Я отримала соціальну допомогу від України: змогу навчатися на бюджеті в університеті, про який я завжди мріяла, але все одно мушу шукати підробітки, аби заробити на життя. Звичайно, тема війни дуже болюча. Частина моєї родини в Росії, але, на жаль, через розбіжність думок ми перестали спілкуватися з біль­шістю друзів та знайомих.. Найбільше мені не подобається те, що я живу на два міста, і коли приїжджаю в Луганщину, не бачу змін. Люди вештаються містом, тому що немає роботи, а якщо і є, то затримують заробітну плату. Наразі моя сім`я не має змоги переїхати на центральну Україну, але при першій нагоді обов’язково це зробить, тому що витримувати наслідки розрухи звичайним людям дуже важко.

Марина (4 курс):

– Життя у Вінниці зовсім не подобається, донеччани тут чужі, і мені тут взагалі некомфортно. В подальшому планую повертатися в Донецьк, я географ та бачу перспективу в професії. Моє рідне місто знаходиться біля зони АТО, і в стані неспокою від війни моя сім’я живе вже 6 років. Найстрашніше, що було в моєму житті — це засинати, чуючи звуки пострілів та гудіння лі­таків над будинками. Ти не знаєш, чи про­кинешся наступного дня, бо постійно чекали бомбардувань.. Найболючіше — це дізнаватися вранці, що сталось вночі, хто живий, а кого вже і немає. Ми не обирали Росію, чому ж тепер ми мусимо страждати від жахливих реалій нашої Батьківщини? Для мене було б найкращим жити на території України, але такі питання вирішує лише верхівка влади. Звичайно, люди звикли та змирилися, і мені, як й іншим жителям міста Краматорська, байдуже, де ми будемо — «ДНР», «ЛНР», Україна чи Росія, головне, щоб було мирне небо над головою.

Марина, 24 роки:

– Вінниця непогане місто, але рідним для мене залишився Донецьк. На жаль, зараз я на свою малу батьківщину мушу казати «ДНР». Комендантська година, бідність і безробіття, рубельна система – це все, що чекає на мене в Донецьку. Найбільш шокуючим є те, що місто пустує. На п’ятиповерховий будинок може знайтись лише п`ятірка квартир, у яких проживають люди. Все наче вимерло. Продукти завезені лише з Російської Федерації, але коштують вони так само, як і в інших регіонах України. Середня заробітна плата становить 4000 рублів. Більша частина немісцевого населення — росіяни. Це помічається вимовою слів, наголосами та протяжністю літер. Донеччани між собою це називають «московський акцент». Я вважаю, що Донецьк має бути в Україні, незважаючи на різні міжусобиці. Мрію про місто довоєнного стану, про місто, в якому буде процвітати бізнес та нуртувати життя.

Тетяна, 25 років:

– Я виросла в місті Сніжному, воно тепер окуповане. Це там впав збитий літак, і я бачила, як молоді люди, мої земляки, підбирали модну косметику із сумок загиблих пасажирів, знімали золоті обручки. Це жах! Я зрозуміла: з такими людьми я ніколи не житиму в одному місті. Але зараз живу в Центральній Україні. Останні 6 років для мене були занадто важкими, адже війна, міграція та переселення не можуть вплинути найкращим чином. Рішуче вирішила не повертатись додому. Реальність показує, що там немає абсолютно ніякої перспективи. Максимальні зарплати на Донеччині близько 10000 рублів, що на наші кошти навіть не відповідає мінімальній платі. В середньому блокпост можна пройти за 2 години, якщо немає черги. Найшвидше пробратися через блокпост автобусом, тому що тут вони пропускають всіх і зразу. Та і справа навіть не в часі. Те, що зробили з рідним Донецьким краєм, тепер може наводити лише жах на колишніх мешканців. Не знаю, що тут буде далі, та і знати вже не дуже хочу, якщо чесно. Я туди вже не повернусь. Думаю, потрібно зібрати тих, хто хоче в країну, за допомогою міжнародних організацій надати їм житло. А всі інші нехай живуть у тому, що вони вибрали.