У кожного долученого до літератури є своя «поличка Павличка». У мене теж. І з 2010 року я час від часу до тієї полички звертався. І прочитане, у міру своїх інтелектуальних сил осмислене занотовував у записники, які, йдучи 2015 року до війська, сховав надійніше, ніж свою колекцію монет. І от повернувся. Узявся перечитувати свої творчі нотатки… І не відмовився від жодного слова, що стосувалося творчості пана Дмитра! Ви не повірите, але каталізатором цієї статті став не ювілейний рік хрестоматійного класика, а саме перечитування моїх про його віршотворчість записів. І коли в моїй недоконтуженій довбешці на основі тих записів склалася нарешті чітка позиція щодо Дмитра Павличка як поета, я пригадав абзац із критичного нарису Льва Толстого «Про Шекспіра і про драму». Цитую в своєму може й недоладному перекладі: «Незгода моя з уґрунтованою про Шекспіра думкою не є наслідком випадкового настрою чи легковажного ставлення до предмета, це результат багаторазових, протягом багатьох років наполегливих спроб узгодити свій погляд на встановлені погляди щодо Шекспіра всіх освічених людей християнського світу». Ще раз перепрошую за кострубатість перекладу: частково в цьому винен оригінал (ну, так писав Лев Толстой, тут уже нічого не вдієш!).

І от я, пройшовши півшляху життя земного, вкотре замислився: чому я не вважаю Дмитра Павличка визначним поетом? Може, тому, що вміння віршувати він використовував за радянщини і нині використовує не із суто поетичною метою, а для досягнення позамистецьких цілей? Про таке писав у своїй книжці «Майстерність і чари» також поет і літературознавець Лев Озеров: «Мова про те, що сам поет не може підняти свого матеріалу до рівня поезії й експлуатує вірш для другорядних завдань». Оці «другорядні завдання» і виражаються у «віршах на першу сторінку», «паровозиках» тощо. Тобто коли література виконує будь-які функції, крім естетичної.

Насамперед мене здивувало (а потім уже й не дивувало) вміння Дмитра Павличка на ходу перевзуватися. Про це непогано написано – ви знов не повірите: 2010 року! – на сайті https://bit.ly/382K2gv під псевдо «Третий Рим». А я наведу і свої приклади, як п’ятдесятник Дмитро Васильович, котрий у віршах прагнув «до Москви, до КрЕмлю», потім став цю Москву поливати сечею. Думається, за цю статтю мене теж поливатимуть. Я знаю, на що йду, відпорпавши свої нотатки 2010 року про творчість нашого ліричного патріарха, бо ж і за свою статтю 2002-го про гуморографоманію «Куди котиться торба сміху?», де зачепив і гумористичного патріарха Павла Глазового, я ще довго отримував дивіденди…

Дмитро Павличко – один із небагатьох відомих мені поетів, які від збірки до збірки суттєво редагували свої вірші, публікуючи нові й нові їхні варіанти. Вірш «Свій біль переливаючи в сонети…» надруковано у збірці «Бистрина» (1959) та у збірці «Сонети» (1978). Але вірші це настільки відмінні, що йдеться навіть не про редагування чи варіанти, а про різні твори. Ось порівняти хоча б таку строфу:

Йому казали в камері камрати:
– Вже скоро на свободу ви підете,
Від пекла сього там собі спічнете
І більш сюди не будете вертати.

Це в «Бистрині». А ось як у «Сонетах»:

Розрадити його камрат хотів:
«На волю, Йване, скоро ви підете,
Забудьте камер сморідні клозети,
Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!»

Мені здається, за художньою вартістю і початкова строфа, і її пізніша переробка рівноцінні. То навіщо ж було переробляти цей вірш? Автора потягло на клозети? Далі побачимо, що це так. І як він розвиває цю тему.

Іще одним переписаним віршем є сонет «До Франка» (у тих самих виданнях). От тільки в «Бистрині» молодий Павличко до свого великого вчителя каже: «О, як потрібна м’ні твоя порада!», а вже зрілий Павличко в «Сонетах» виставляє претензію: «Так де ж твоя підтримка і порада?!» Вдячне поле для текстологів, які колись візьмуться визначати Павличкову «авторську волю». То ось їм іще приклад метаморфози: сонет «Хліб» у збірці «Гранослов» (1968) і збірці «Сонети», яка вийшла через десять років. У першому випадку кінцівка викликає гіркий усміх: «Шумить горіх, що в літо дощове // Усох, оподаткований, від горя». У другому варіанті вже пафос: «І той горіх, що з туги всох за нею, // Мені у тому слові шелестить». Аби уникнути лихої реальності оподаткування плодових дерев у селянських господарствах, автор волів за краще вдатися до незґрабної інверсії «всох за нею». Уже з цього видно, як зрілішав Павличко літами, як вагомішав своїми роллю й місцем і як унаслідок цього перевзувався у творчості з постолів у лаковані черевики.

То він видає антирелігійну «Чорну нитку» (1958), пише вірші на кшталт «Вчора я слухав промову Хрущова» (зб. «На чатах», 1961)… Лише вдумайтесь: «Я слухав промову, // ніби розмовляв // із Хрущовим. // Промова, // здавалось, // написана // віршами». Ну, радів би собі в риму ще 1953-го, так треба було ще й розвінчувачу культу лизнути! То він коломийчить: «Благослови, вольна пісне, // Возз’єднану землю, // Понеси на крилах серце // До Москви, до Кремлю!» (зб. «Моя земля», 1955), а то у збірці «Покаянні псалми» (1994) посипає себе пухом: «Кормив я власним серцем звіра», «я хочу вмити серце наостанок»… Одне слово, спершу пише окаянні псалми, аби потім видавати покаянні. Оце перевзування за нашим невиглибним класиком помітили вже давно. Хтось (бо сам такий) делікатно мовчав, а хтось не минав нагоди потоптатись по улюблених мозолях літнього поета, який, з усього видно, свого часу покаявся лише на словах, а на ділі активно перевзувається й далі.

Про ці перевзування свідчать непоодинокі замітки в інтернеті на зразок отакої (від 8 лютого 2019 року): «Поет Дмитро Павличко написав оду на славу Порошенка. […] Проте в мережі […] зараз же пригадали, що раніше, у 2010 році, Павличко публікував вірші, присвячені Юлії Тимошенко. […] Також знавці творчості Павличка згадали, що поет писав хвалебні вірші про Володимира Леніна і комуністичну партію». На цій сторінці наводяться дуже цікаві цитати з Павличка й коментарі читачів (режим доступу: https://bit.ly/36YbfzC). Але політична кон’юнктура за останні двадцять років у нас така швидкозмінна, що метрові в літах доводиться перевзуватися просто-таки в повітрі! Ось Дмитро Васильович б’є себе п’яткою в груди: «А я тебе благаю, друже Петре, // Не бійсь, веди на путінські мечі!» І нижче: «Бери мене, я – твій поет». І пуант: «Я йду з тобою, Петре, йду з тобов!» Та ось не встигло після Порошенка ще й президентське крісло прохолонути, як у «Літературній Україні» від 17 серпня 2019 року вже з’явився Павличків «Лист до Мирослава Симчича» (хто не знає, це військовий і громадський діяч, сотенний УПА). У листі класика є зокрема такі рядки (не впадіть):

Любив я Порошенка, стояв за нього твердо…
…………………………………………………..
І тричі президент Петро мені поклявся,
Що Вам звання героя він надасть.
Та не зробив цього тому, що із Франківська
Озвалася місцева рідна власть.
…………………………………………………..
Про це я вам пишу. Петрові не пробачу.

Іспанський сором. Якщо поважний автор збувся тями й поплутав береги поезії та графоманії, то де відповідальність редакції газети перед читачем і передплатником? Як читач і передплатник «Літературної України», можу твердити: намагаючись задерти планку видання вище флюгера, літукраїнці в плані поезії дуже часто опускають її нижче каналізації.

У збірці «Ялівець» (2004) наш іще прямоходячий пророк видав рядки: «Не буде президента з арлекіна, // Хоч може бути президент з поліна». А таки ж був у нас поліно-президент! Був! Та от після виборів 2019-го у найвищих ешелонах нашої влади заарлекінилось… Може, в силу творчої зайнятості світоч бронебійної поезії підзабув той свій вірш, але до зеленого нашого президента причепився, як банний лист до сідниці. Таке враження, що свої номерні «листи до пана Зеленського» він штампує, як плити ДВП. Як перед тим штампував римовані заклики та гасла, сонети та присвяти… Бо ДВП – це не тільки деревноволокниста плита, а й Дмитро Васильович Павличко. «Він – мов своєрідна фабрика текстів», – сказав про Павличка Михайло Слабошпицький («Літературна Україна» від 28 вересня 2019 р.). А якої ці тексти якості… Втім, звернімось до віршованих листів майстра перевзування.

Пане Зеленський, став би на коліна,
Якби я нехотя побачив вас,
Бо ви сказали: «Крим – то Україна!»
Назвали Україною Донбас.

Я ваше слово кожне пам’ятаю,
І кожну усмішку, і кожен жест…

Це «Лист до пана Зеленського восьмий» («Літературна Україна» від 28 грудня 2019 р.). А не минуло, як то кажуть, і півроку, як невтомний правдоруб зробив новий фінт вухами і в «Літературній Україні» від 18 січня 2020 року опублікував лист №9 із такими рядками:

Пане Зеленський, я не знаю хто ви,
Чи президент держави, чи слуга
Москви…
……………………………………….
Пане Зеленський, я колінкувато
До вас не йду, але благаю знов…

Перевзуванчик за перевзуванчиком. Таке враження, що на якомусь етапі напруженої творчої діяльності Дмитра Васильовича коротнуло, чи в нього згоріли гальма, але він став напропале гнати настільки кринжові тексти, що, зарум’янившись від іспанського сорому, М.Слабошпицький про нього в уже цитованій передовиці написав: «Він – мов шахтар у лаві, який викидає все, що йому там трапляється, “на гору”, а ми вже тут маємо його сортувати, виокремлюючи все цінне, задля чого він узявся до справи, й вибраковуючи порожню породу». От тільки фабрики, які женуть брак, закривають, так само як і шахти, де, крім пустопороди, майже нічого вже нема. Проте у випадку з живим і всюдисущим класиком укрліту згадується Драчеве зі збірки «Сатирикон»:

А Павличко? Що з Павличка?
В нього маршальська є личка,
Але далі жити мус –
Він Генералісимус!..

Постаті Івана Драча в контексті розмови про Дмитра Павличка оминути неможливо. Разом і Рух рухали, і у Верховній Раді відсиділи, й по закордонах мотались, і у творчості переморгувались. Узяти хоч би збірку Д.Павличка «Гранослов» (1968):

Поетові прилюдно і врочисто
Зліпили крила медом золотим…
……………………………………………
Він сам їх відрубав, щоб легше жить…

Мотив крил (і відрубування крил) уже був у Драча («Протуберанці серця», 1965). А от заскандалене свого часу Драчеве «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха» (1995 рік) звучало ще у «Гранослові» Павличка:

Вони зі скелі Прометея
Зняли і одягли в кожух,
В смушеву шапку отамана,
Ще й підв’язали очкуром…

Є перегуки й дрібніші. У Павличка: «Лис, мов комета, вилетів на городи…», у Драча: «Сьогодні перед відльотом у космос стріляють із вертольота // По кометі лисиччиного хвоста». Взяти ширше? Читаючи Павличкове «Там, де Лючка круто в’ється…» (зб. «Бистрина», 1959), хіба не пригадаємо пісні А.Шашкевича, яка згодом стала народною, «Там, де Ятрань круто в’ється…»? Ось п’ятнадцятирічний М.Рильський: «Привиди бачу кругом себе я, // Бачу – несуть якісь труни…» Ось значно старший Д.Павличко: «Бачу в картах – чотири дошки, // Бачу в картах – якась труна…» Може, зі мною зле жартує моя філологічна напханість, але ось іще. Д.Павличко:

Навсплячки гуси чапають додому,
Вдоволені та сповнені надій.
…………………………………………….
Десь журавлі летять крізь власну втому
І кличуть їх на шлях спасенний свій.

М.Луків:

Проводжають гуси журавлів
Поглядом презирливо-лінивим
І заходять ночувати в хлів –
Кожне почувається щасливим.

Що це означає? Те, що слово Дмитра Павличка в розквіті його творчих сил мало велику валентність. Але, як кажуть мудрі люди, коли творчість стає рутиною, власне творча складова помирає. І з’являються римовані заклики та розлогі листи на кожен пчих президента. Однак повернімось до Павличка і Драча – вже пізніх, глибоко осінніх. «Потім зривається і біжить, // біжить в ліс // і пердить голосно і дуже довго» (зб. «Наперсток», 2002). Це Д.Павличко так висловився про персоніфіковану Конференцію. «В Академії наук // Геть академічний звук – // Лише грюк, та стук, та пук…» А це вже І.Драч (посланіє «Академія», зб. «Сатирикон», 2017). І тут вони в ногу!

Пам’ятаєте, як, переробивши власний вірш «Свій біль переливаючи в сонети…», вже незле оперений віршотворець замість «пекла сього» увів у художню тканину сонета «камер сморідні клозети»? Отож. Як кажуть, у юності проріха, в старості – діра. І з діри полилося: «Серця підступні, де кипить моча, // Ти вчиш покорою добра й любові», «Ще світить з очей руїн // Лють, як московська моча» (зб. «Покаянні псалми»). Не знаю, чому сечу неповторний автор називає по-московськи мочою (може, тому, що вона вся – московська?), але він намагається не відставати від свого трохи молодшого товариша-поета й колеги-депутата Івана Драча, який на схилі свого фізичного і творчого віку міг запросто двинути щось на кшталт:

А на старості ти вже мегера
Цноти вчи хто ж тебе візьме
Навіть коли ти обслиниш хера
У Бодлера чи в Малларме

Певно, такі «противні строфи» дослідниця шістдесятництва Людмила Тарнашинська й називає сповненими «іронії, а то й убивчого сарказму». Справді вбивчо… І Галан би не додумався.

Проте є між Д.Павличком та І.Драчем одна, як на мене, суттєва різниця. Іван Драч відверто визнавав себе конформістом і не бачив у цьому нічого поганого. Він був іронічним і самоіронічним. Він міг висміяти когось, але сміявся також із себе. У нього часом трапляється метафоричність поза всякою адекватністю, але дуже й дуже мало барабанного пафосу. Із Дмитром Павличком усе навпаки. Микола Жулинський у своєму доювілейному славні Павличкові так і заявив, мовляв, «будь-яка ексцентрика не в Павличковому характері. Для цього він аж надто респектабельний та обважнілий невигаданим авторитетом» («Українська літературна газета» від 27 вересня 2019 р.). І як тут не обважніти, якщо нашого сивочолого класика – а надто ж у ювілейний рік! – обслинили ще ліпше, ніж він свого часу комуняцьку Московію. Ось, наприклад, ремствуючи на те, що 4 грудня 2019 року було відмінено літературно-мистецький проєкт «Два кольори» до 90-річчя ДВП, Леся Степовичка про Павличка сказала: «Наш кумир, володар дум, співець краси і любові, Його Величність Поет номер один на всі часи, наш український Гете» («Літературна Україна» від 21 грудня 2019 р.).

Іронічний Драч міг публічно підкусити свого старшого колегу:

Павличко – це стихійне лихо.
……………………………………
Його на славу і ославу
Пошлем послом у Братиславу.
Хай там воює з русинізмом,
Як тут боровся з комунізмом,
З перевертнями-руснаками,
Як тут боровсь з більшовиками.

Це з його книжки «Сізіфів меч» 1999 року. Тоді як сам Його Величність Поет №1 ще й у 2019-ому ніяк не заспокоїться з виправданнями: «Я тяжко визволявсь від комунізму // І розшукав себе в рядах УПА» («Літературна Україна» від 12 жовтня 2019 р.). От тільки хронологічно було не зовсім так, бо спершу сотенний забрав у юного упівця Дмитрика зброю й послав його вчитись, тоді Павличко по-комуняцьки почервонів, і вже аж далеко по тому став від комунізму визволятися. У своєму вже цитованому славні М.Жулинський пояснює це так: поетові не раз доводилося «йти на морально болісні компроміси, одягати на себе немилосердно важку тогу політичної мімікрії – і все це заради того, щоб мати легальну можливість говорити правду в очі компартійним владцям і своєму народові, розвінчувати русифікаторів…» Що ж, українці віддавна звичні до партизанської боротьби, однак чи не спокушав водночас Дмитро Васильович своїм друкованим словом «сих малих»? Трохи нижче в Жулинського читаємо: «…Поет вважав і вважає своїм національним обов’язком говорити […] тільки правду». Як запальне Павличкове правдорубство в’яжеться з вимушеною мімікрією, котра у його віршах «леліяла Леніна слово», я, даруйте, не збагну…

Якби я батьком був, нікчемний сину,
Твій рабський дух зумів би побороть:
І навіть з тебе я б зробив людину,
Я глину обернув би в чесну плоть.

Це Д.Павличко в «Покаянних псалмах». Вам нічого не нагадує? А мені нагадує Франкову присвяту О.Лунатикові:

Правда, синку, я не геній…
……………………………….
Я б вам душі перерОдив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив –
Навіть з мавп таких, як ти!

І випадковості в цьому перегуку немає. «У Франкові сліди ступаючи» – так назвав свою післямову до поеми Д.Павличка «Учитель» (2019) М.Слабошпицький. Тарас Салига у статті «Перезва Д.Павличка із Прологом І.Франка до поеми “Мойсей”» теж зауважує: «Поет-гранослов, великий Франків Учень святкує столітню дату появи геніального твору свого Учителя. Він хоче говорити з народом Франковими устами». Павличка «безперестанно, протягом усього творчого життя вишколює Франкова творчість» («Українська літературна газета» від 22 листопада 2019 р.). Опромінений Учителем Учень усе своє творче життя намагається закликати – в риму, полемізувати – в риму, боротися – в риму, але у своєму боротьбистському запалі та творчому нестримі забуває, що набір заримованих гасел та проповідей національної ідеї не роблять навіть майстерно скомпонованого вірша твором мистецтва, власне поезією. Бо, пресуючи націонал-патріотичне римоване ДВП, наш Генералісимус від літератури ДВП забуває, а то й просто не встигає огранювати слово. «Будують в Києві не церкву, а тюрму // Для русичів та їх ПРАПРАДІВСЬКОЇ мови» («Літературна Україна» від 7 грудня 2019). Це один із найсвіжіших ляпчиків нашого сивочолого володаря дум, які мені трапилися на очі. Зразу ж у пам’яті зринула невитравна пісня івано-франківського гурту «Хвилю тримай», де земляки Дмитра Васильовича співають зокрема рядок: «В цих двох ПАРАЛЕПІПЕДОПОДІБНИХ кімнатах»… Але ж пан Дмитро не безграмотний молодик із гітарою! Він же, за Т.Салигою, поет-гранослов!

Щодо ограненості Павличкового слова знову звертаюся до своїх потріпаних часом нотатників. «Від радості не в силі ЗАТУЛИТИ віч», «щоб матері слізьми не МИЛИСЬ», «є в древі дух живий, а не МІШОК ДУПЛА», «Автостради полотно широке, // Гостре, СПОПЕЛЯЮЧЕ, ЯК НІЖ», «А як ви сільський господар, // То скажу вам НАВМАННЯ», «Навпіл серце розтина, // Де ще ПРАВИТЬСЯ МОЛИТВА», «де ми втоптали смерть глибоку», «ти непорочний, наче зірКА РАННЯ», «та знаЙТЕ Й ТЕ, онуки», «і загубиВСЬ В Небеснім безбережжі», «утер зі скроні блиСК СЛюди», «заЛП СВободи океан віддасть», «зелене віття паЛЬМ ЗВиса», «я подивиВСЬ В Її великі очі», «утомиВСЬ В Дорозі я, відпочити сів», «не оддаля, а ВСТиСК ВПРитул», «лежали віК В Ґлею»… 27 листопада 2019-го Наталя Дзюбенко-Мейс у замітці «Скільки у вас Павличка?» на сайті львівської газети «Високий замок» наголосила: «Розмаїтий тематичний спектр, блискуче володіння різними поетичними формами, стилями, віртуозне володіння словом у поєднанні з неймовірною енергією строфи – такого Павличка неможливо не любити» (режим доступу: https://bit.ly/2Sy1jYv). Як бачимо, багато в чому сам живий класик своїми віршами заперечує ці високі слова. Фонетичні незґрабності, абсурдні епітети, смислові ляпи є в кожного поета, але, згодьтеся, не кожного називають поетом-гранословом, який віртуозно володіє словом (даруйте за вимушену риму).

Громадський та політичний діяч, енергійний борець за українську ідею, Дмитро Павличко використовує як зброю, як засіб боротьби римоване слово. Пише справді, як фабрика, у промислових масштабах. Але з часом «утомлюються» навіть міцні металеві конструкції, то що вже казати про живу поетову душу. Іван Драч в інтерв’ю Ірині Славінській, вміщеному у збірці «Сатирикон», сказав: «Одна з моїх останніх книжок зветься “Противні строфи”. […] Сама назва говорить, що вони противні – це вплив політики. […] Жалкую, що багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості». Майже те саме – тільки стисліше й точніше – сказав журналіст Мирослав Вересюк, який видав також три збірки громадянської поезії: «Сполох», «Горнило» та «Герць»: «Громадянська поезія дуже виснажує – як емоційно, так і фізично» (газ. «33-й канал» від 25 грудня 2019 р.). Ось вам для прикладу цитатка з пана Вересюка:

Любіть Україну до сліз у очах,
До болю у грудях і щему!
Любіть не заради, за благо чи страх,
Любіть кожен сам, по-своєму!

Запустив чоловік вічний двигун: після цих його рядків Сосюрі до страшного суду в домовині крутитися!

Справді, читаючи сотні й сотні римованих українолюбних ляпеників, дедалі частіше ловиш себе на думці, що вони не спонукають до дії, до боротьби, не викликають патріотичних емоцій, а в деяких випадках смішать до ригачки. І дуже шкода, що Дмитро Павличко, якому не одне покоління вдячне і за «Пригоди кота Мартина», й за «Два кольори», за Товариство української мови ім. Шевченка, Народний Рух та Конституцію, досі мордує беззубу шкапу римованої публіцистики не найвищого ґатунку. І стає врівень із сотнями одноликих графоманів. І не бачить межі, за якою пафос перетворюється на хахос, а то й на какос.

На доювілейних зустрічах Дмитрові Васильовичу було сказано чимало того, що він про себе знає й сам, але в чинній пафосній атмосфері. На зустрічі зі студентами Інституту філології Шевченкового університету (див. «Літературну Україну» від 23 листопада 2019 р.) очільник НСПУ Михайло Сидоржевський сказав, що «в пам’яті історії залишаються будителі духу, світочі, лідери національної еліти. Д.Павличко – один із них». Це так. Але більше хотілось би говорити про хрестоматійного класика як про Поета, а не депутата чи дипломата. Хотілось би читати його твори й підноситись духом, а не здригатися від барабанно-тулумбасних пасажів, писаних на швидку ногу на потребу навіть не дня, а хвилини.

На тій же зустрічі Павло Мовчан, випінюючи хвалу Дмитрові Павличку, заявив, що ювіляр давно заслуговує на Нобелівську премію. Цікаво, що б він сказав, якби на урочистому прийнятті поруч сиділа ще жива Ліна Костенко? Мовчу про засвітян І.Драча та Б.Олійника… Зрештою, П.Мовчан заявив: «Той, хто бачився з Павличком, залишається назавжди опромінений ним». Я, як бачите, теж свого часу дістав від Дмитра Васильовича дозу опромінення. Але… Не вважаю себе опроміненим аж настільки, аби хворіти на Павличка до кінця своїх днів. І оця «тичка для Павличка» – яскраве потвердження мого душевного імунітету.

Олександр Стусенко