27 січня 2020 року на 81-му році життя зупинилося серце Віталія Євдокимовича Селезньова. Відлетів у вирій один з корифеїв вітчизняної сцени, продовжувач традицій свого наставника – народного артиста СРСР та України Федора Верещагіна.

Віталій Селезньов — визнаний майстер сцени, режисер-постановник, який розвинув свій талант, пройшов творчий шлях від актора, асистента режисера — до головного режисера, народного артиста України, художнього керівника академічного театру. Він просто любив театр. Свій театр. Своїх акторів.

Існує легенда, що актор з’являється на світ із кількома душами. Одну обирає для особистого життя. Інші ж продовжують жити у ньому й просяться на волю. Сцена дає щасливу можливість реалізувати їх. І у тій ілюзії життя, яку творить театр, душа актора є справжньою.

Віталій Євдокимович народився, як сам жартував, у найсолодшому місті Ізюмі на Харківщині 20 серпня 1939 р. Після закінчення Харківського інституту театрального мистецтва його запросили у Вінницький театр у 1961-му.

А далі — фанатичне 55-річне служіння Театру! У його творчому доробку сотня вистав для юного та дорослого глядача! Згадаймо — «Бравий солдат Швейк», «Мірандоліна», «Дванадцята ніч», «Плаха», «Здрастуйте, наші татусі», «Поминальна молитва», «Камінний господар», «Баядера», «Ревізор», «Шалений день, або Одруження Фігаро», «Шельменко-денщик», «Назар Стодоля» і багато-багато інших. Їх полюбили і гідно оцінили глядачі.

Віталій Євдокимович інсценізував прозові та віршовані твори, серед яких: «Війна» І.Стаднюка, «Маруся Чурай» Л. Костенко, «Мазепа» Б.Лепкого, «Маленький принц» Екзюпері, «Анна Кареніна» Л.Толстого.

У постійному творчому пошуку він майстерно підбирав нові форми, створював власні драматичні твори, яким аплодував не лише вінницький глядач («Чорний дипломат», «Смертельний трюк», «Софія», «Осіння мелодія», «Медовий місяць», «Незакінчена історія»). Творчість Віталія Євдокимовича як режисера та драматурга розкривала вічні моральні та естетичні цінності, висвітлювала глибинні зв’язки з часом, крізь усі спалахи моди несла правду про людину. Побачили світ дві книги Селезньова, до яких увійшли прозові, віршовані та драматичні твори.

У 1993р. за ініціативи та під керівництвом Віталія Євдокимовича створено театральний відділ при Вінницькому училищі культури та мистецтв імені М. Леонтовича. Керівник курсу, педагог і наставник, він не просто готував фахівців для поповнення трупи театру, він їх окриляв!

Віталій Селезньов вів активну громадську роботу, обирався депутатом обласної ради. Мав державні нагороди, та ніколи ними не хизувався. З радістю зустрічався з глядачами, дискутував, обмінювався думками.

Незмінним другом і помічником майстра сцени була дружина Катерина Василівна. Його старша донька — Руслана займається науковою роботою. Друга донька Катерина Селезньова пішла батьківською стежиною, успішно працювала у Вінницькому муздрамтеатрі, стала заслуженою артисткою України, після одруження живе за кордоном. Сина Євгена батько з любов’ю називав «майстром золоті руки».

Любили Віталія Євдокимовича й шанували, бо ніс мудрість і світло. Бо був непересічною особистістю. Леліяв мрії… Та життя обірвалося… Раптово й боляче…

Глибокі співчуття родині, усім близьким і друзям.

Від колективу театру, Світлана Фицайло,
керівник літературно-драматургічної частини.

Ну, от і все…
А я іще не знаю, для чого жив
– не знаю до пуття…
І сторінки років перегортаю,
як незнайоме і чуже життя.
Тепер усе неначе на долоні:
поразки, перемоги, суєта…
І кров шалено стугонить
у скронях,
а серце тихий смуток огорта.
Бо я не встиг, прогаяв,
не добився, розтринькав час
на дріб’язок — сміття.
І очі дивляться
з мого дитинства
на мене, сивого, зі співчуттям.
Немов питають:
«Що береш в дорогу?
Ці недолугі вірші на столі?
Що ти зробив хорошого,
значного,
що полишаєш людям на землі?»
Що полишаю? Дім. І сад. І діти.
То прибіднятися тоді дарма.
Була й робота. Оплески.
І квіти. Було й кохання.
Лиш тепер… нема…
Нема…Бо все минає
в цьому світі. Так Богом
налаштоване життя.
Усе несе, здуває віщий вітер,
згортає в скриньку небуття.
Ну, от і все… А далі тільки
тиша, прозора, зоряна,
найтихша з тиш…
Я не пишу… Зима на вікнах
пише моєї долі білий вірш…
Ні, ще не все! Не все! Я знаю!
Хоча назад немає вороття.
І до життя
навшпиньки припадаю,
як до вікна замріяне дитя…

Віталій Селезньов