Микола Рудик народився у великій родині, де він був п’ятою дитиною. І ще малим його прозвали Бандерою, бо найбільше він любить маму та Україну! Нині на його аватарці в соцмережі чорно-біле фото із Криму, де він ще до Майдану і війни у маминій вишиванці, усміхається…

Бо та кривава зима змінила все… І Миколу! І Україну… Адже легендарного марафонця із Вінниці новина про побиття «Беркутом» студентів 1 грудня 2013 року застала на змаганнях у Франції. Там Микола із Вінниці під Ейфелевою вежею та разом з іншими патріотами з України провели першу демонстрацію Євромайдану! А ще Микола Рудик придбав квиток на найближчий рейс до України і негайно вирушив додому. Потім був штурм Майдану, палаючі барикади, чергування вночі та постріл…

Це сталось в ніч з 18 на 19 лютого, коли Микола з побратимами виносив поранених з Будинку профспілок… І після пострілу з боку міліції металева кулька пробила його шолом, влучила в око та застрягла за кілька міліметрів від мозку. До Небесної сотні був один лише подих смерті… Але Миколу Рудика дивом врятували друзі та лікарі. Бо спершу його доставили до Олександрівської лікарні, а там винесли невтішний вердикт — бачити не будеш, життя на волосинці…

Тому вже за кілька днів Миколу Рудика разом із іншими важкотравмованими рятували у Варшаві, куди із Києва прилетів борт із «складними», майже безнадійними пацієнтами… Тут Колі хірурги військового шпиталю провели чотири операції, дістали кульку із мозку, відновили зір на одному оці… За це рукотворне диво дружина Миколи Галя подарувала хірургу із Варшави подільську вишиванку. І вже на Чистий четвер Микола повернувся із Польщі додому, обійняв рідних і молився за загиблих побратимів… Та просив у них вибачення, бо він вижив… А вони пішли на небо…

Нині уславлений марафонець і реабілітолог за фахом, що працював із хворими на ДЦП дітьми, готується до повернення у великий спорт… І мріє побити чи повторити свій особистий рекорд — марафонська дистанція за 2 години 12 хвилин та 29 секунд.

– З часом прийшло розуміння — якщо залишився живим, то, значить, не просто так. Важко було починати тренування заново, але я вирішив, — каже Микола Рудик. — У певній мірі допоміг мій чотирилапий улюбленець Білл. Самоїд, наче все розуміючи, став постійно облизувати мою прооперовану праву скроню і вухо, де досі залишились осколки. Ми гуляли у парку, я знову став робити дихальні вправи, займатись фізкультурою, бігом. Собака став моїм реабілітологом, додатковими очима та навігацією, бо ж маневрувати з одним оком складніше.

– Ти готуєшся до забігу в Гаазі?

– В 2017 році я представляв нашу Україну в 42-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні і першим у своїй категорії здолав дистанцію. Після цієї перемоги мене запросили на всесвітні «Ігри нескорених» у Торонто, але потім відмовили. Мовляв, поранення отримав на Майдані, а не на війні. Мені натякали — ти хоч сто раз перемагай, все одно в команду не потрапиш. Зрештою, у Сідней поїхав чоловік, який не був ні на Євромайдані, а свою травму руки отримав не від кулі чи грантами, а під час риболовлі. Тому в 2019 році я відмовився від участі в цих «Іграх». Але тепер готуюсь до Гааги. Не до суду, а до бігу! Щоб присвятити свій виступ нашим загиблим героям.

Бо ж на марафоні в Америці один із місцевих генералів сказав мені: «Миколо, поки ваші держслужбовці і військове керівництво не будуть проводити Героїв з почестями в останню путь, ви не переможете». А, на жаль, в нас більше піару та фотографій… Скільки років влада мала на те, щоб покарати винних за втрати на Савур-могилі, Іловайську, Дебальцевому, за розстріли Небесної сотні. Чому ж цього не було зроблено, а тепер шукають крайніх? Відповідати за всі ці злочини повинні всі. Раз у рік, напередодні роковин розстрілів Небесної сотні, до мене телефонують з телебачення, просять інтерв’ю. Але я відмовляю, бо зі всієї розмови залишають лише від­сотків десятків того, що потрібно їм — олігархії. На жаль, останнього Революція гідності не здолала. Я ні на секунду не шкодую, що був на Євромайдані, не розчарований Революцією гідності. Це найкраще,що сталося, тільки біда в тому, що так багато ми втратили. Саме завдяки цьому Україну пізнав та цінує світ, що нарешті визнали та засудили Голодомор, який приховували. Я пам’ятаю, як виступав на змаганнях по всьому світу у 90-х роках й нашу країну часто плутали з Росією або ж знали її через біди.

Тепер світ захоплюється нашими людьми. Я був на Євромайдані за таких дітей, як моя Вікторія. За незалежність рідної держави. Колись мого діда репресували в Архангельську область. Там і обірвалося його життя. Там дід знайшов вічний спочинок. Діда вивезли із сім’єю. У моєї мами на чужині народилися двоє дітей. Вони тоді боролися за Україну, а мені тепер випала така сама місія. Проте ми маємо розібратись всередині, бо зрадники ще страш­ніші за ворогів. На Сході ми знаємо, що ворог і загарбник — Росія, а потрібно розібратися, хто в нас тут є ворогом. При Верховній Раді багато зрадників: Кучма, Медведчук, ці Вілкули — їх треба судити в першу чергу. Революція гідності є нескінченна й перейшла вона у війну на Сході. Серце постійно болить, бо на війні гинуть хлопці 90-х років народження. Якби не око, я вже давно був би на службі. Але як доведеться — піду.

Вікторія Снігур
Роман Ковальський