– Ну, як бути щасливою, коли кругом війна і безгрошів’я? Ну, як бути щасливою – скажи, як, коли навкруги зради, аморальність і скоти? – не стримується моя подруга.
А я в таких випадках згадую історію, яка пролетіла на моїх очах: як сирота бездомна, покинута матір’ю і батьком, чоловіком першим, знайшла своє щастя на війні.
Її я вперше побачила із своєю похресницею. Вони прийшли до мами всі в чорному – бо тоді були готками. Скажу чесно, я аж шарахнулась від чорних нігтів, губ… але через все це «чорнило» проривались очі… «як волошки в житті» — згадала я класика… Невдовзі дізналась, що ця дівчинка з інтернату, але підночовує часто у своїх подруг…
Яким же було здивування, коли серед відчайдушних майданівців, які при захопленні Вінницької облради обжили 4-й, найнебезпечніший у разі штурму поверх, я побачила Софію. Коли вирішили вони виходити – вона прикувала себе наручниками до батареї. Вона тоді не розуміла компромісів! А може, тому, що саме тут знайшла ідейних друзів та матрац для сну…
Зрозуміло, що через ідейність бездомна Софія залишила доньку на батьків чоловіка, з яким розлучилась, але і через безвихідь, і поїхала ще в березні 14-го на передову. А там – тренування та вишкіл… І школа снайперів. Вона досі не хоче зізнаватись, що сиділа днями у засідці із гранатою в руках, щоб в разі безвиході підірвати себе… Не балувана побутом дівчина прийняла всі перші тяготи військових буднів. Ось тільки русу косу – її красу довелось відрізати…
Цю дівчину не раз рятував ангел-охоронець – від ймовірної смерті в оточенні Іловайська, в день народження донечки, на який відпросилась на два дні.
Коли їхала – її зустрічала наша колега, одна однісінька — рідні і друзі, влада як у воду канули. Так і прихистила її наша журналістка у себе. Коли дізналась – запропонувала привести Софію до редакції. Бо ж хіба так зустрічають героїв?! І ось ми всі разом скандуємо, дякуємо, вручаємо їй квіти… Я намагаюсь обняти це худеньке дівча… а вона як скрикне…
Бо вся побита і потрощена… І тут розумію, що потрібно робити. Набираю головлікаря у Хмільнику, і він погоджується бездомну захисницю приютити та підлікувати на місяць у себе разом із маленькою донькою.
Господи, а де ж вона через місяць дінеться, батьки колишнього чоловіка до себе не візьмуть, бо він сам вже встиг загриміти на зону… А вона куди? Моя чуйка підказувала – продовжувати контракт їй вже не можна… не повернеться!
Ми із колегою Людою, яка її і далі прихистила вдома, почали шукати Соні роботу, хоч якесь ліжко-місце в гуртожитку… І не знали, що в цей час нашу Соню вже відвідала добра фея і прислала Принца. Ну, не зовсім принца, а побратима і навіть командира її батальйону. За долею випадку і його прислали туди на лікування після поранення під Іловайськом.
І ось ці два серця, які вирвались із цього пекла і подиху смерті, вирішили йти по життю разом… Сергій на 20 років старший за нашу героїню. Але і у нього сталась сімейна драма. Сам із Донецька. Він ішов на війну за Україну, а його син та мати – до сепарів. А ось донька переїхала до столиці. Весілля було в непомітному кафе і з бойовими побратимами. Це вже потім Софія дізналась, що її побратим – реальний мільйонер і відомий бізнесмен… І так і захищали Україну на передовій. А тоді що – позивний Батя і балаклава…
Виріс і будинок власний як гриб після дощу… і війна потрощених ріками крові й похоронами побратимів переросла у мирне подружнє життя. Вони живуть на повну, подорожують і народжують дітей, бо знають, що таке щастя – після страшних сторінок військових землянок.
Чоловік балує Софію і зробив із неї справжню принцесу. І вона вже навіть цим зловживає – ну, і нехай, — каже Сергій. Це компенсація за пережите. Ось так – мирне життя дарувало їй невдачі і «безпризорщину»… Війна подарувала любов і статус коханої дружини. Тоді вона була жадна шматка хліба і хоч якоїсь одежини. Тепер ходить у сукнях, пошитих відомими модельєрами. Їхні друзі – відомі зірки естради і бізнесмени… А оце недавно, потрапивши на її перший ювілей із колегою, раптом почули тости друзів із її попереднього життя. Тоді забута усіма дівчина – бо треба допомагати – раптом стала такою потрібною подругою… І мама тут як тут – покинута вітчимом, якому надала перевагу і сплавила доньку в інтернат… Овва – вся така одягнена в щедрі подарунки зятя.
– А де вони були раніше? – мало не плачучи, запитала моя колега, яка прийняла покинуту ними Софію як рідну…
У відповідь – німа тиша і опущені долу очі присутніх…
– А ми всім пробачили, – відповів за двох Сергій… — Бо щасливі забувають, мудрі – прощають… А ми щасливі і мудрі, – додав він.
Отож, будьте щасливі і мудрі… і прощаймо всім… Це не для них – для нас і нашого вічного життя.
