Калинівчанин Володимир Вознюк кілька років змушений самотужки проводити розслідування обставин загибелі свого сина.
За цей час він написав тисячі листів у всі інстанції, воює з прокуратурою та поліцією, але всі ці зусилля марні. Нещодавно він прийшов і до нашої редакції. Його лист-сповідь не залишить байдужим нікого.
Три роки тому його єдиний син Андрій загинув у Калуші на хімзаводі. Туди він поїхав з бригадою на заробітки, різати завод на металобрухтом. Працювали там не оформлені, сподівалися заробити трохи грошей. Та вже через місяць роботи він впав з висоти, отримавши несумісні з життям травми. Його завезли до реанімації, а тим часом замітали сліди нещасного випадку і готували свою версію загибелі людини.
– У розслідуванні цієї історії, схоже, ніхто не був зацікавлений, хоча я надав усі потрібні номери телефонів, всю інформацію, котру вдалося зібрати, — розповідає Володимир Вознюк. — У мене два інсульти було, я й досі трохи погано говорю… Те, що вони цілий місяць працювали на тому заводі, підтвердилося. Потім я відіслав на експертизу речі сина, котрі забрав з реанімації. Дуже довго ніхто цих експертиз не проводив, «годували» мене відписками, хоча підняв на ноги правоохоронців, звертався і в СБУ, і в НАБУ, бо там є за що писати. Насамкінець підключив навіть одного нардепа. Але справу як відкрили, так відразу намагалися закрити, щоб поховати цей нещасний випадок. Адже там працювало чимало бригад з різних міст України, і більшість нелегально. За все, що сталося, власникам того заводу треба було б платити величезні штрафи. Тим більше, що у тих хлопців, котрі працювали з сином і стали свідками трагедії, було кілька фотографій з місця події і навіть коротке відео. (Все це було визнано речовими доказами).
Коли сина завезли до реанімації (навмисно, аби не викликати “швидку” на місце), бригадира викликали до поліції і він дав неправдиву інформацію, нібито син приїхав тільки позавчора, роботи не було, він ще з одним товаришем хотів надовбати і продати цеглу на закинутій шахті. Вже згодом мені сказали відверто, що директор і господар цього заводу витратив 260 тисяч гривень на те, щоб «зам’яти» цю справу. І обставили так, ніби син загинув на закинутій шахті, за кілька кілометрів від заводу, у лісі.
Хлопця я виховував сам з тримісячного віку. Він у мене з’явився тоді, коли мені було 39 років, я його дуже любив. Дружині зробили одну операцію, потім другу. А після того поїхала з коханцем до Москви і забула про дитину. Мені з сином допомагала теща. Згодом з дружиною ми розлучилися, я дитину відсудив у матері і змусив її сплачувати аліменти. Але з тещею ми й досі у гарних стосунках. Я так і не одружувався, аби мачуха не ображала дитини. Він виріс, став гарним, високим красенем, одружився, народився онук. Йому дуже потрібні були гроші, аби утримувати сім’ю. Спочатку працював у Польщі, гарно заробив. Поки він чекав ще одного дозволу на роботу, вирішив не втрачати часу даремно і поїхати на такий заробіток, хоча всі його відмовляли від цього. Але, мабуть, від долі не втечеш…
…Коли син потрапив до реанімації, подзвонили дружині, сказали, що він поламав руку – терміново приїжджайте. Але це ж ніби не смертельна травма? Та вона не могла поїхати з восьмимісячною дитиною, тому поїхав я. Керівництво заводу на це явно не розраховувало. Коли я побачив його стан — мені стало страшно! Він увесь чорний, відкрита черепно-мозкова травма, травмований хребет, забиті легені, серце…. Мабуть, тому в мене стався перший мікроінсульт. Він 23 дні був у комі. Щодня я починав похід по аптеках, щоб купити потрібні ліки. На день йшло до 3 тисяч гривень… Я зрозумів, що все дуже погано, але все ж надіявся на диво.
Аж через 14 місяців після того, як втрутився народний депутат, я все ж змусив правоохоронців відкрити кримінальне провадження. Але потім на всі мої запити я отримував відписки, мовляв, проводяться слідчі дії, опитуються свідки… За перші три місяці змінилося чотири слідчих. Ніхто їх не опитував. Я вже згодом сам розшукав бригадира, змусив його дати правдиві свідчення і засвідчити їх у нотаріуса. Знайшов інших свідків. Я їм спокійно дихати не даю, змушую проводити розслідування. Бо винним вважаю директора того хімзаводу за те, що погрожував, що не виплатив зарплату, за те, що після всього, що сталося, вивіз сина з території і намагався зробити винним. Адже замість того, щоб взятися за розслідування цього випадку, мені раптом заявили, що… мого сина треба судити за те, що він нібито крав цеглу! Ну невже він їхав за 600 кілометрів для того, щоб надовбати кілька десятків цеглин і переносити її у своєму рюкзаку? І коли? Посеред зими? Тим більше, що в нього не було ні транспорту, ні можливостей ту цеглу продати.
Якби по-людськи, то дирек- тор міг би надати мені в той час матеріальну допомогу для лікування сина, організації похорону. Але у пана Вовка вистачило совісті заявити, що син в нього не працював. Після похорону його представник вже у Калинівці зустрівся зі мною, пропонував укласти мирову угоду і пропонував 60 тисяч гривень, тільки щоб я не піднімав правоохоронців і суди. А після моєї відмови пригрозив, що дешевше буде найняти кілера, щоб мене ліквідувати. Але не на того натрапили!
Страшно жити у такій державі, де закони не працюють, де для того, щоб заробити гідні гроші, ти маєш ризикувати своїм життям. Прикро, що кінця і краю цьому жахіттю не видно…
