Гальжбіївка і Біла — це як одне велике село, розділене дуже гарною річкою Мурафою, обступлене зі всіх сторін височенними горами — берегами її.
У Гальжбіївці — Православ- на Церква України. А в Білій — та, що з керівним центром в столиці країни-агресора, підступного ворога, який окупував багато наших земель, вбив близько 15 тисяч людей наших, лиш за офіційними даними, зробив нещасними — мільйони. А скільки ще вб’є нас…
У Гальжбіївці старий, ще паном Сарнецьким збудований, храм, а тут, в Білій — зовсім молодий, довоєнний, на території Білянської школи розпростерся. Тут все його — і колишні шкільні класи, і прибудови, і спортмайданчики. Звісно, все те шкільне добро в жахливому стані. Зате церква — як лялечка серед того каліцтва.
Колись, коли ще ніхто й не думав, що цю прекрасну школу закриють, що її територію поглине… це ж лиш подумати — церква!.. — я тут презентував учням і вчителям одну із своїх попередніх книжок. Пам’ятаю, яка ця школа була тепла, розумна, талановита… Як вона Україну любила.
А зараз її рештки безнадійно конають перед цим величним храмом. Ніби не гідні вони співіснувати по-людськи разом з ним. Як, приміром, українська мова і російська та ще одна російська, яку чомусь називають старослов’янською. Хоча вона насправді така старослов’янська, як я Олександр Македонський або Папа Франциск. Але хто тут розбирається у філологічних тонкощах?.. Все беруть на віру… Що й треба Московському Патріархату та його філіалу в Україні, який очолює Митрополит Онуфрій. Котрого, як відомо, зовсім не визнає в придуманому статусі Вселенський Патріарх Варфоломій. Але від того йому ні холодно ні жарко. Для нього головне, щоб визнавали Путін і Кіріл. А вони визнають, та ще як!.. Скільки грошей вкинуто, скільки крові пролито!..
Єдине, що мене дуже захоплює в Білянській церкві — це хор. Такі голоси в радіусі 50-100 кілометрів, мабуть, більше ніде не почуєш в храмах. І це не дивно. Хористи тут — професійні музиканти, співаки — викладачі вокалу Ямпільської дитячої музичної школи. Щоб почути їх, перед презентацією своєї нової книжки у Вінниці надихнутися — я й приїхав у Білу.
Колись у Ямполі, в українській церкві, також був такий хор. У ньому співала навіть директор Ямпільської музичної школи — володарка фантастичного сопрано Ольга Самойлюк. Тепер там співають інші, та так, що я згадую при тім слова Степана Руданського: «Так колись моя коза на льоду кричала, як там її звірина, бідну, розривала…»
На службу Божу в Білу я приїхав, можна сказати, під кінець. Але ще мав можливість насолодитися тими чудовими голосами. Не мовою, а голосами.
Отож піднімають ті божественні голоси до неба душу, а я не можу позбутися роздумів. Як же це так виходить?.. Жодного українського слова, жодної молитви за Україну, за її воїнство! Священник з амвона поучає їх — стовідсотково україномовних селюків — виключно російською мовою вперемішку з другою російською — архаїчною мовою, званою у них старослов’янською. Що вони, воцерковлені, в тім місиві мовному встигають усвідомити, зрозуміти? Бог їх милостивий знає. За межами церкви народжуються, живуть, працюють, вчаться, моляться, любляться, мріють, вмирають — з українською. А тут переступили поріг — і все! Немає мови! Вона не достойна тут бути відкрито, не ховаючись. Нею можна лиш пошепки, на вухо один одному, щоб Бог не почув, якого тут представляє російськомовний священник… То, виходить, і все їхнє життя за межами церкви, з українською мовою, грішне, недостойне цього амвону, керованого, за великим рахунком, з Москви? Але вони, схоже, над цим не задумуються. Вони вірять…
Співають, моляться, а я все ніяк не можу відбитися від думок про Сашу. Ну чого ж вони з ним так вчинили?.. Це ж гріх великий! Він же народився і виріс тут, серед них! Вчився в цій школі, що й вони. І до церкви цієї ж ходив!.. І його батьки, мабуть, теж. Ніколи не забуду, як його несли на цвинтар повз цю церкву. Але вона не відкрила перед ним свої ворота навіть тоді, коли похоронна процесія зупинилася. А він же і за них віддав своє життя в Іловайську! За майбутнє цього їхнього села, за нащадків їх. Бо своїх дітей ще не мав.
Священник не відспівав його в цім зовні прекраснім храмі. А всередині… Який він?.. Мене це дуже болить. І болітиме завжди. Бо це так само, як розіп’яли на Голгофі Сина Божого, бо він, на їхню думку, був не тієї праведної віри, що вони… А тепер моляться йому…
З цими невтішними думка- ми я й пішов на цвинтар до Саші. А цвинтар там на такій верхотурі!.. В такому місці наче це секретний воєнний об’єкт. Хоч я там вже був, як хоронили Сашу, але таки промахнувся, не звернув, де треба було, праворуч і опинився мало не за селом. Довелося вертатися.
Біля тієї он криниці, що на фото, на обійсті, порається бабуся. Недочуває. Кричу щосили. Підходить. Дивлюся і впізнаю в ній одну з тих, що щойно були в церкві.
– Підкажіть, бо заблудився, де тут дорога на цвинтар?
– А вам там до кого?..
– До Саші.
– А як його фамілія?
– Перепелиця!
– А-а-а,- раптом змахує руками до неба так, ніби звідкись прилетіла розривна куля і влучила їй в саме серце, але за мить опановує себе. — Це той, що в АТО загинув… Він там скраю, біля воріт. Йдіть он тією дорогою вгору, це недалеко, — більше про Сашу вона нічого не сказала.
Прийшов я до Саші. І здавалося мені, що я чую його присутність. Що він мене бачить і говорить зі мною. Розпитує за фронт, чи втримаємо Україну? І такі світлі почуття, так легко на серці зробилося, наче справжня церква саме тут, біля нього!..
На прощання я зробив отой останній кадр. Таким Саша зараз бачить своє рідне село Білу і Гальжбіївку з висоти своєї могили…
