Ліна Василівна Костенко, символ епохи поетів-«шістдесятників», котра нещодавно відсвяткувала свій 90-річний ювілей, народилася у сім’ї вчителів 19 березня 1930 року на Київщині.
Ще ученицею вона почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років. Після закінчення середньої школи вступила у Київський педагогічний інститут, а після його закінчення стала студенткою Московського літературного інституту імені О. М. Горького.
Поетесі одразу вдалося завоювати любов і повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. «Зоряний інтеграл» 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала «в шухляду» та стала однією з ключових фігур покоління українських “шістдесятників”. За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори.
Ліна Костенко відмовилася і від премії «Золотий письменник України», не пояснивши нічого жодним словом, і від звання Героя України, яке хотів їй вручити Ющенко, а фраза «Політичної біжутерії не ношу» стала мало не афоризмом.
Ліна Костенко — почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Ось кілька поезій, котрі навіки стали улюбленими для українців:
Про цінність часу
Життя іде, і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде, і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків,
хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш —
то уже навіки.
Про силу слова
Страшні слова,
коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх
почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж
і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити
вперше!
Все повторялось: і краса,
й потворність.
Усе було: асфальти
й спориші.
Поезія — це завжди
неповторність,
якийсь безсмертний дотик
до душі.
Про людей
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, –
XX вік! — а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.
Про кохання
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над
зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій
до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.
