Вже у половині районів Вінницької області є вірус, найбільше пацієнтів на Гайсинщині. Там лише в одній родині захворіли 8 людей. Нам вдалось розшукати дану родину, яка відкидає звинувачення й погодилась розповісти свою версію останніх подій.
– У жодному випадку ми себе не виправдовуємо, але хочеться, щоб люди почули нашу правду. Я сама медик за професією і знаю зсередини, як воно має бути насправді. Натомість те, з чим довелось зіштовхнутись, просто шокує, — каже жителька Гайсина Алла. — На початку березня я та чоловік по робочих питаннях полетіли до Іспанії. В регіоні, де знаходились, на той час не було зареєстровано жодного випадку коронавірусу. Повернулись до України 15 березня, до Умані дістались автобусом, а звідти вже на таксі.
Ніяких підозрілих симптомів. З нами на той час проживала моя 60-річна мама. Жодних святкувань і дня народження у ресторані не влаштовували, навіть подарунка своїй дитині не їздили по місту і не вибирали, просто вручили гроші. Десь через півтора тижня вперше виїхали з дому до супермаркету за продуктами, були у масках, користувались антисептиками. Буквально за два дні у чоловіка піднялась температура до 37,4. Тоді подумали, що на це міг вплинути переліт та зміна клімату. А вже 27 березня стало погано сину, температура підвищилась до 39, 7 градусів. Викликали «швидку допомогу», але відразу попередили лікарів, що нещодавно повернулись з Іспанії. Тому вони приїхали до нас у захисних костюмах.
Мене та 7-річного сина забрали до районної лікарні з підозрою на коронавірус. Розмістили в боксі інфекційного відділення. Перші тести нічого не показали. Там ми пробули три дні. З моїм організмом не відбувалось жодних змін, дитині поставили крапельниці та давали антибіотики. Йому стало краще.
Сам медперсонал був незахищеним, у старих окулярах, гумових протичумних чоботах, операційно-хірургічних халатах. Але тим не менш ці дівчата надавали допомогу, наражаючи своє життя на небезпеку. Вдячні їм. 30 березня ми отримали результати тесту — у мене та сина він виявився позитивним. Того ж дня до лікарні доставили мого чоловіка та ще двох наших дітей 1,5 та 9 років. А на вечір погіршилось самопочуття в інших наших рідних — мами, рідного брата та його сім’ї. У них хвороба протікала важче — сухий кашель та висока температура.
Рідних теж закрили в боксі на ключ. Найстрашніше було далі — їсти їм не давали, медикаменти не виписували, за цілу добу жоден лікар не підійшов. Я стукала, благала хоч щось робити, хоча б призначити препарати по телефону, бо втрачати час — це небезпечно! Люди просто «горіли». Ніхто не зважав. Вранці до мене зайшла начмед і повідомила — костюмів нема, закупіть через Інтернет. Тоді буде надаватись допомога.
Сама одягнена у засобах за- хисту. Це неабияк вразило, бо ж тільки перший випадок, а люди зовсім не готові. І це при тому, що у лютому на лікарню виділяли 7 мільйонів гривень! Далі лікарка послухала моїх рідних й сказала, що у брата двостороння пневмонія, у мами — підозра на неї. Найбільше я переживала саме за неї, адже вік такий, що це зона ризику, можна за ніч померти. У відчаї я стала телефонувати до департаменту, до МОЗ, й таким чином вдалось відправити зі Жмеринки до Гайсина 10 костюмів. А мої рідні скинули на картку 30 тисяч гривень на придбання інших 30-ти.
За словами жінки, тільки після цього її родині стали надавати допомогу.
– Провели флюорографію й нарешті через віконечко дали їсти. Щодо лікування, то виписали звичайний парацетамол й слабкі антибіотики. Тому довелось власним коштом купувати кращі та ефективніші! Умови в інфекційному відділенні теж не для тих, у кого слабкі нерви, настільки все брудне та з грибком, на ліжку просто неможливо спати. Санітарки миють постійно хлоркою, але все настільки старе, що вони безсилі. Ми не вимагаємо люксових умов, але ж можна забезпечити елементарним, — додає Алла. — На жаль, через втрату дорогоцінного часу мамі стало зовсім зле. На рентгені було видно, як ліва легеня наче вся спалена. Настільки все запущено та безвідповідально…
Довелось просити голову РДА, який домовився із реанімобілем, й маму у важкому стані відвезли до Вінниці. Там підключили до апарату штучної вентиляції легень, зараз вона вже може говорити, але дуже болять легені… Запустили її. Всі наші молитви та думки про маму. Я вдячна гайсинським медсестрам, які у ті перші дні допомагали нам. А ще хочу звернутись до земляків й попросити їх бути толерантними та людяними. Повірте, ми самі до цих пір не знаємо, де інфікувались.
Можливо, це могло статись в магазині, бо якось дивно, що відразу через два дні після контакту зі мною хворобу підхопили моя мама і через стільки ж часу все стало проявлятись в інших членів нашої родини. Навіть встановили таксиста, який нас віз з Умані, він здоровий. А тепер стало відомо, що симптоми хвороби через два дні проявились у нашої медсестри з інфекційного відділення, яка знаходилась біля нас і надавала допомогу 12 годин, не виходячи з боксу. На жаль, її халат та маска не надали належного захисту, саме тому вона й захворіла… Що це за інфекція така? Навіть лікарі не можуть відповісти.
Тетяна Редько,
Віталіна Володимирова
