Страсна п’ятниця виявилася справді чорною для Марії Боблінської, котра кілька років тому оселилася у Курашівцях Мурованокуриловецького району, щоб доглядати жінку-інваліда Людмилу Милу.

Того дня сусіди та опікуни Людмили сказали, аби Марія забиралася геть з хати. Виселення відбувалося гучно, зі скандалом, з поліцією, взаємними звинуваченнями і сльозами. Що могло статися і як це треба було усіх допекти, аби у свої сімдесят «з хвостиком» років, напередодні великого церковного свята, залишитися з клунками просто неба? Повернутися до себе додому вона не має змоги через карантин. Залишитися у селі — люди налаштовані вороже.

Курашівці ще й досі збурені цим скандалом, люди мають різні думки з приводу цієї історії. Село неначе розділилося на два діаметрально протилежних табори: одні засуджують такий вчинок опікунів, інші стверджують, що й доглядальниця виявилася далеко не святою. Голова села Василь Гикавчук намагався загасити конфлікт і тимчасово прихистив Марію Боблінську разом з усіма пожитками у кімнатці сіль­ського будинку культури.

– Три роки тому до нас у село з Івано-Франківщини приїхала Валентина Довгань з чоловіком. Приїхала на запрошення Людмили, аби її доглядати, бо жінка ця — лежача і потребує особливого піклування. Все було добре, жодних проблем не виникало. Варто зазначити, що до них Людмилу доглядати бралося ще кілька людей, але затримувалися вони ненадовго. Ці ж і її доглядали, і в хаті навели порядок. Я знаю, який там був безлад і як їм вдалося створити гарні умови для поживання. Згодом до них приїхала свекруха Валентини — Марія.

Взимку подружжя подалося на заробітки до Польщі. Доглядати за Людмилою залишилася сімдесятилітня Марія. Але раптом в селі з’явилася людина, котра залишила роботу, намагалася влаштуватися у столиці — теж не склалося. От сусіди Людмили вирішили прилаштувати її на роботу до Людмили. Та спочатку вирішили позбутися Марії, — розповідає Василь Гикавчук. — Так ця жінка раптом стає поганою. Виявилося, що Марія ображає Людмилу, їсти їй готує погано, від зими не мила… Сусіди (а це місцева інтелігенція, бібліотекар, вчитель місцевої школи та ще одна дуже набожна і віруюча людина) влаштували проти неї справжню війну!

Вони подзвонили опікунці, котра живе у Києві, та звеліла Марії забиратися геть. Я пропонував Марії оселитися в одній кімнаті, перечекати карантин, а потім повернутися на Івано-Франківщину. Але за кілька днів Марія поскаржилася, що сусіди їй проходу не дають, обзивають і намагаються побити. А вже під вечір речі Марії були надворі… Я з депутатом та членом виконкому прийшов теж туди, аби з’ясувати, у чому справа. Вже нам Людмила поскаржилася, що доглядальниця її обікрала і не раз ображала. А опікунка пригрозила мені — якщо я залишу цю людину в хаті, то вона звертатиметься до прокуратури «за перевищення службових повноважень».

Тому я вирішив тимчасово оселити цю людину в ка­бінеті будинку культури, де є грубка і диван. Речей у Марії назбиралося чимало, кілька автопричепів, та ще й м’яса і наморожених фруктів пів холодильника… Ці люди планували тут жити. Про цей скандал вже дізналося і районне керівництво, бо сусідки поскаржилися на мене, що я поселив цю жінку в будинку культури. Наразі думаємо, як бути. Я вражений цією ситуацією. Ми будуємо притулки для собак, а людину ладні вигнати з села у такий важкий час! Це неправильно.

– Доглядальників для Людмили її опікуни знайшли за оголошенням. Приїхала пара, жили добре, все усіх влаштовувало. Валентину прописали навіть, бо пообіцяли хату залишити, — розповідає сусідка, учителька Надія Челядина. — А потім до них приїхала Марія, а вони подалися на заробітки. Марія від самого початку не була згодна доглядати за Людмилою, всі турботи взяли на себе сусіди. А згодом Марія почала обкрадати Людмилу. Спочатку вона позичила в інваліда 6 тисяч гривень. І не віддала. Потім три тисячі, потім 1200 гривень… На Вербну неділю Марія нишпорила у шафі, шукала останні гроші Людмили.

Тоді ж Людмила поскаржилася сусідам і сказала, що боїться залишатися з нею наодинці. Ми прибігли, застали Мілу у передінфарктному стані, зчинився скандал. Людмилу справді не доглядали і не мили від зими. Відкривали двері, казали, щоб та замерзла і швидше померла… Цього ми не знали, бо їй забороняли з кимось спілкуватися. Марія сказала, що нікуди не піде з хати, бо має на те право, а потім почала збирати речі. Ми намагалися втихомирити її, сказали, що треба миритися, поїдете після карантину, коли відновиться транспортне сполучення Вона кричала, що не буде, чекатиме машини, бо речей багато. Сусіди навіть чергували вдома в Людмили, бо та боялася Марії, знайшли іншу людину, котра б її доглядала, дочекалися опікунів, і ті попросили її геть.

Голова села знав про все, але казав, щоб його не чіпали і робили все, як вважаємо за потрібне. Але коли Марія поскаржилася, що нібито ми її били і виганяли, то він став на її захист. Ця Марія навіть документів жодних не має, тому і права не має бути біля Людмили. Цю бабусю ніхто сюди не кликав. Але коли вона вибиралася, то забрала все до нитки і не забула прихопити клейонку зі столика, котру подарувала сусідка! Бабуся дивної поведінки, ходила по чужих городах і навіть у мене з морозильної камери забрала разом зі своїми овочами, котрі я їй дозволила туди покласти, ще й мій пакунок з грибами. Ось така вона. Опікуни пообіцяли поскаржитися до поліції.

– Та нічого я не крала! А мене обізвали злодійкою, брали мене за барки і виганяють з села! — плаче Марія Боблінська. — Поки що я живу в будинку культури, подзвонила дітям до Польщі, вони зможуть приїхати тільки після карантину. Самій добратися — далеко, кілометрів 500. А мені ще треба якось всі закрутки з погреба забрати, бо моя невістка сказала, що поріг не переступить тієї хати.