Нещодавно у Вінниці відбулася виставка-експозиція «Заручники окупації», де презентували альбом, присвячений долям кримськотатарських сімей, які стали заручниками окупації Криму.

В альбомі і на стендах були світлини, що ілюстрували розповіді про сім’ї кримських татар, життя яких змінила незаконна анексія Криму. Автори проєкту зібрали всього лише двадцять історій — десять про сім’ї кримських татар, які вимушено покинули окупований півострів, і десять історій про ті сім’ї, які, попри тиск і репресії, залишилися у Криму — чекати повернення репресованих російською владою батьків і чоловіків, чекати вістей про зниклих безвісти і викрадених.

Але ці двадцять оповідань відображають долю всього народу… Не всі знають, але кримські татари, яким довелось в 2014 році залишити свої домівки, оселились і на Вінниччині. Зокрема вони проживають у гуртожитку в селі Нова Гребля Калинівського району. Знаючи ціну життя та волі, чимало з них пішли захищати Україну на передову. Один з таких — Іса Акаєв. З перших днів конфлікту він об’єднав кримських татар, які бажають воювати на Донбасі, сам і очолив бата­льйон «Крим». Підрозділ пліч-о-пліч із військовослужбовцями Збройних сил тримав оборону на Савур-могилі, захищали від терористів Маріуполь, ходили в розвідку під Шахтарськом. Тоді комбат воював інкогніто, обличчя закривав балаклавою і зняв маску тільки тоді, коли з анексованого півострова вивезли найцінніше — його сім’ю, дружину та дев’ятеро дітей.

– Коли почався Майдан, кілька разів приїжджав до Києва. Мій двоюрідний брат говорив: «Це нісенітниця. Буде, як у Москві на Болотній: пенделя дадуть і всі розбіжаться». Відповідав йому: «Не плутай росіян і українців. Це різні народи». Він потім визнав, що я мудріший виявився. До переїзду на материкову частину України я жив у центрі Сімферополя. Коли у березні 2014 року побачив через своє вікно російський прапор над будівлею СБУ, то зрозумів, що потрібно їхати, тому що спокою мені не дадуть. Якщо Росія прийде, нас тут усіх, як ку­ріпок…

Якось після розмови з товаришем сказав дружині: «Треба готуватися до від’їз­ду». Вона відповіла: «Знаєш, я тобі рюкзак вже зібрала». У першу чергу хотів вивезти родину. Але тоді ще не до кінця знав, куди саме. Коли один з наших активістів вивозив сім’ю, у нього у Вінниці зламалася машина. І так сталося, що він там залишився. Згодом кількість тих, хто виїхав на Поділля, значно зросла. На початку було важко. Помінявши три місця зупинки, ми оселились у занедбаному гуртожитку за містом. Спільними зусиллями облаштували територію та зробили ремонт.

Та на цьому моя історія тільки починається, адже в травні 2014 року я за власною ініціативою відправився на Схід України. Мотивація — якнайшвидше повернутися у Крим. Я розумів, що чим швидше закінчиться війна, тим швидше ми поїдемо додому, — каже Іса Акаєв. — Майже рік я захищав українську землю від російських загарбників. Після повернувся у Вінницю, де продовжив облаштовувати побут своїх співвітчизників. Разом зі своїми однодумцями ми проводимо пам’ятні заходи, дні національної культури, тим самим знайомимо українців зі звичаями, традиціями, кримських татар, нагадуючи, що Крим — це Україна. Нам сьогодні в один голос треба говорити про Крим і не забувати про тих людей, які там залишилися. Тому, якщо ви запитуєте, чи готові ми боронити свою бать­ківщину, відповідь: так!

За словами Іси Акаєва, йому часто сниться Крим й він мріє про етнічне селище кримських татар.

– Нам потрібно створити свій соціум, щоб зберегти себе як народ — це наша головна мета. Дуже важливо передати наступним поколінням три складові: релігію, традиції і мову. У кожного народу є земля, до якої він прив’язаний, звідки наше коріння росте. Моя бабуся все життя мріяла повернутися у Крим, вона померла в Узбекистані, але завжди розповідала про Крим. Я з дитинства виріс з цими розповідями: який він красивий, яка там земля, які рослини. Завжди уявляв це як щось незвичайне. І коли я приїхав до Криму, мені було вже 24 роки, я подивився і нічого не побачив. І не міг зрозуміти, чому так. Поки не сталося те, що сталося, і я переїхав на материкову Україну. Тепер я теж Крим бачу таким, яким його бачила моя бабуся. Я дуже хочу туди повернутися. Я знаю, що якщо ми туди повернемося, ми його змінимо і там всім буде добре жити.

Віталіна Володимирова