Цікавим і змістовним було спілкування з вінничанкою Ольгою Твердохлєбовою, ветераном Другої світової. Але несподівано у розмові Ольга Іванівна торкнулась теми, яка і раніше була забороненою, та й і сьогодні згадується нечасто.

– Загін СМЕРШ — смерть шпигунам — діяв на фронті. Вони набирали у кожній військовій частині стукачів, які їм доносили на рядових, на офіцерів, на вище керівництво. Були і німецькі запроданці, які за гроші співробітничали з фашистами, — згадувала Ольга Іванівна. — 17-річною дівчиною я вчилась у Ленінградському училищі зв’язку, на факультеті розвідки. Серед курсантів була Люба Голубєва — неймовірна красуня, співачка. Їй покровительствував начальник штабу, вона мала пільги і привілеї.

Ми вчили азбуку Морзе, працювали на радіостанціях, кожна з яких мала свій час виходу в ефір, все було суворо засекречено. А Люба могла вільно зайти у клас з радіостанціями. Виключно начальник штабу знав, коли і куди літак «Дуглас» мав скинути наших парашутистів. Хитра Люба випитала у нього це, після чого три парашутисти зникли безвісти. Коли готували до вильоту наступну трійку, черговий випадково почув із радіокласу «ті-ті-ті» і побачив біля рації Любу у навушниках, яка передавала дані німцям.

Шпигунку Голубєву і роззяву-начальника штабу розстріляли.

– А у Вінниці ви знали стукачів?

– Так. Я повернулась у 1946-му, і мене запросили на роботу у НКВС, на Дзержинського. Я не хотіла, бо мріяла вчитись, але звання, пайок, одяг, зарплата… Погодилась. Режим роботи у нас був дивний — вдень робота, з 17-ї до 23-ї години сон, а потім до ранку чергування по кабінетах. У буфеті ми пили ячмінну каву, щоб не спати, інколи травили анекдоти. Перекладачем у нас був Бубіс, єврей. І якось він розповів — у нас, мовляв, дядьки під клуню ходять, а в Америці на унітази. Все! На завтра Бубіс на роботу не вийшов. Хто донощик? Щоб його виявити, ми провели цілу операцію. Збирались вчотирьох, троє домовлялись між собою, а четвертого перевіряли, говорили, що наш начальник дуб-дубом. Аж з третьої спроби виявили засланого козачка П. — не буду називати прізвища, у нього навіть у ті часи три квартири у Вінниці було. Його робота була винюхувати, вистежувати і доносити на своїх же колег. До речі, «космополіт» Бубіс не пропав, він знав мови і добре влаштувався. 15 років я працювала в органах, і весь час поряд були сексоти.

– Далі ви перейшли у раднаргосп. А там як було?

– Скажу відверто — стукачі були і на фронті, і в мирному житті. І сьогодні вони є! І просто ябеди по натурі, і професійні дятли-інформатори. Ось приклад. Коли я була на обліку в розвідуправлінні, то не могла носити бойовий орден Червоної Зірки, медалі. У 60-х роках мене зняли з обліку, і я вийшла на парад з усіма нагородами. І відразу мене викликають у КДБ, зайдіть, мовляв, з документами на нагороди. Я принесла пачку посвідчень і запитала хлопців: «Яке це стерво на мене бочку котить?» Вони, звичайно, не сказали. Але ми з друзями вирахували, що це заздрісна жінка Т. Бог їй суддя…

Та повернемось до Вінницького раднаргоспу, який тоді об’єднував Вінницьку і Хмельницьку області. Там донощики вислужувались! І видно їх було по відомостях на премії! Непомірно великі премії деяким працівникам, нагороди до свят викликали здивування, запитання… Врешті, весь колектив дізнався, що головним іудою був так званий начальник особистого столу. До нього стікались чутки, плітки, і він на всіх доносив!

На завершення скажу, що українці — прекрасна нація, люди роботящі, патріотичні, співучі, віддані своїм родинам і своїй Батьківщині. Але є така нотка, як заздрість. З нею треба боротись, бо і в Святому Письмі сказано: «Не побажай того, що є у ближнього твого…»