Десятки невеличких населених пунктів Вінниччини за останніх 30 років зникли з мап. Будівлі, що ще залишилися, руйнуються, а обійстя заростають чагарниками.
Петро Краснопольський – єдиний мешканець села Гулі Хмільницького району. Сюди можна добратись польовою дорогою. Про те, що це населений пункт, вказує іржава табличка у бур’янах. За кілька метрів від неї – залишки стін якоїсь будівлі. Спускаюсь нижче й бачу кілька вцілілих будинків, де ще на віконцях тюлі. Але тут уже ніхто не живе. Дерев’яні хвіртки заросли полином та будяками у людський зріст.
Трохи далі зупиняється автомобіль, й звідти виходять кілька чоловіків із металошукачами та лопатами. Спілкуватись вони відмовляються, бо кудись поспішають. 170-річна батьківська хата Петра Краснопольського покрита шифером, а внизу обгороджена брезентом. Сам 79-річний чоловік скаржиться на наболіле – втомився вже від цих археологів.
«Що вони тут шукають – не розумію. Можливо, думають, що якісь цінності та монети від колишніх жителів залишились. Але тут не раз злодії залазили у покинуті хати, все повиносили. Навіть металобрухт забрали та зняли дроти зі стовпів, — каже чоловік. — Не раз залишали мене без електрики, мушу слідкувати за ними. Та досі болить, як кілька років тому злочинці прямо з пасовища вкрали мого коня, якого я змалечку виростив. Він мені був і за друга, і за помічника. У поліцію звертався – але марна справа, приїхали хлопці, посміялись та й назад. А в мене досі серце крається від такої людської жорстокості, нічого святого в них нема».
Про село Гулі, за словами співрозмовника, вперше згадується у 1790 році. Свою назву воно отримало через ватажка селянського руху на Поділлі Устима Кармалюка, який любив сюди навідуватись на «гульки» до дівчат. За легендою, в одній зі скель біля річки навіть збереглось його сідло. Інша версія, що багато хлопців від Кармалюка та його побратимів отримали в цій місцині собі ґулі на лоби:
«Наше село було дуже мальовничим. 105 дворів, всі дружні, трудились, мали клуб та початкову школу. Старші ходили пішки у сусідні Думенки, що за 6 кілометрів. Першим ударом стала війна. Ледь оговтались від горя, як накинулись на село сталінські «опричники». В Одеській області було село Заріччя, де у війну жили німці, а після там вже ніхто не жив. От влада захотіла туди людей заселити, а ніхто ж не хотів, бо там один виноград родить.
То вони вирішили примусово: прийшов наказ з району виселяти наше село. Що тоді робилося — страхи! Це був березень, міліціянти приходили додому до кожного, казали брати, що можна донести, і відправляли на залізничну станцію. У моєї матері було шестеро дітей, і всі неповнолітні. Тому їх не вивезли. Які з них робітники? Залишилося у Гулях близько двадцяти людей, назад з чужини вже ніхто не повернувся. Інші повмирали. Тринадцять років тому пішло з життя сусідське подружжя пенсіонерів, й з тих пір я один. От не стане мене – не буде вже села на карті, бо ніхто тут не хоче жити. Он якийсь із депутатів біля річки взявся будувати готель-ресторан, але так і залишилась коробка до цих пір, бо хто таким бездоріжжям сюди захоче їхати. Газу нема, назбирав гілляк й потрохи рубаю».
Петро Краснопольський 42 роки пропрацював у колгоспі, був комбайнером, завфермою, доглядав овець.
Має трьох дітей, онуків. Спілкується з ними мобільним телефоном. Інколи навідується велосипедом до магазину, аби придбати крупи та хліб. Діти допомагають сплатити за комунальні послуги.
«Хоч я й ветеран праці та дитина війни, субсидії та жодних пільг не маю. Та я і не звик просити. Діти не раз кликали до себе, але постійно відмовляюсь. Не хочу, тут мені найкраще. Сумуй — не сумуй — все одно ніхто не побачить, плакатимеш — не почують».
Про єдиного жителя села Гулі хмільницькі кіноаматори Микола Загородній та Віра Степанюк зняли фільм «Втрачений рай». Картина здобула два призових місця на міжнародних кінофестивалях. У 2013 році на «Кінокіммерії» у Херсоні стрічка посіла третє місце. А нещодавно фільм визнали переможцем на фестивалі екранних мистецтв «Дніпро-сінема» імені Данила Сахненка (у номінації «Документальне кіно»), що відбувся у Дніпрі.
Шкода, що такі чудові подільські села залишаються лише в кіно.
Вікторія Снігур
