Невдовзі карантин закінчиться, і попереду всіх чекає велике та сонячне літо. За період весняного карантину всі вже вдосталь відпочинуть вдома з сім’єю, а опісля потрібно підшукувати щось активне та водночас бюджетне.
До прикладу: відвідати якісь цікаві тутешні та маловідомі місця. На теренах Вінниччини багато особливих, по-справжньому загадкових місць, які несуть у собі цілу історію певної епохи, надихають старовинною будовою та приманюють туристів цікавими легендами та повір’ями. Одним з таких є Янівський замок, котрий височіє над озером з лебедями від річки Сниводи.
Місцеві жителі розповідають, що ця будівля доволі дивна. Іноді, в глуху ніч, з самої середини замку можна почути відлуння ніжного та тонкого звуку інструментальної скрипки. Таке відчуття, немов юна леді причаїлась у глибинах таємної фортеці. Про цей замок ходить багато легенд. Та найцікавішу з нашої добірки – читайте далі.
У давню пору в салоні замку на північній стіні висіли два велетенських дзеркала – власниця Саломея Холоневська привезла їх на санях з Парижа. А поблизу, на каміні, стояв зачарований янівський позолочений бронзовий годинник з XVIII ст. За родинним переказом, кожен раз у момент смерті когось з Холоневських годинник сам зупинявся. Він був немов нагадування про втрату та розлуку. Проте годинник набирав голосу та бив частіше рівно опівночі, двічі на місяць, у «кратні» четверги, так їх називали в селі.
Причиною того були 12 покійних панянок, котрі сходили з своїх портретів та сідали у 12 крісел, поставлених спеціально для них.
Розповідають, що живі дворяни їхнього роду за день до «кратного» дня та добу після не впускали та не запрошували до себе гостей. Мовляв, що для «живих» покійників це був знак великої поваги.
Звичайно, що померлих у роду було значно більше, але лише 12 жінок залишила доля після смерті у рідному палаці. Адже вони пов’язані життєвими випробовуваннями та сумлінними муками, котрими пронизане їхнє серце, немов старе полотно досвідченої ткалі. Їхні душі не було забрано ні в пекло, ні в рай, а залишено там, де вони втрачали свою цнотливість та людяність – у рідних стінах палацу. Також є розповіді про те, що в портретній залі будинку, де «обитали» 12 чудесних дам, деякі портрети взагалі були обвішані ланцюгами. Можливо, це і знаменує якесь прокляття знатного роду?
За легендами, мертві жінки завмирали і від них не було чути навіть звуку, але раз у два тижні вони могли розважатися так, що здавалося, немов Холоневські святкують чергове весілля, але ж дивно, без гостей?
Як і в кожної потойбічної істоти, в цих жінок була своя місія: оберігати та застерігати прийдешні покоління дівчат, аби вони виростали гідними представницями роду і в першу чергу думали про рід, а потім вже про земні утіхи та кохання. Навіть подейкують, що в листах засновника палацу Адама Холоневського знайдено помітку про те, що карані душі лишатимуться поруч, і залишатимуться надовго.
А місцеві жителі радять минати це місце десятою дорогою, бо після кожного відвідування палацу відчувають себе знесиленими, немов хтось випиває їхню енергію… проте, можливо, вони просто стомлюються бігати сходинками, до речі, їх там чимало, та вислуховувати екскурсоводів? Хтозна, для того, аби перевірити легенду на правдивість, потрібно самим з’їздити та проникнутися ще не досить відомим, але вже справжньою родзинкою Поділля – Янівським замком!
Софія Копач
