А дощ все йде та йде,
Вже не одну годину.
Нанизує численністю ляпок
Сіру павучу павутину.
Повз пробігають перехожі у плащах,
Бояться змокнути, зловити ту краплину.
А я біжу, тримаючи в руках пташину,
Змарніле чорне пересмішеня.
– Де дім? – питаю. – Де твоя родина?
Маленьке мокре у руках сидить,
Тріпоче крильцями в цім водяному плині
І щось з-під дзьоба тихо жебонить.
Немовби знаючи ту відповідь жахливу,
Біжу, не зупиняюсь ні на мить.
Тримаю ту пташину полохливу,
Яка в моїх руках налякано тремтить.

Катерина Гордузенко, Ободівка