Знаєте, який найдосконаліший гумор? Сміятись над собою. Є навіть теорія така – сміятись над собою можуть в першу чергу люди, які досягли найбільшого гармонійного розвитку. Отож, давайте спробуємо.

Вчора чи 22-го багато хто із вас вийшов і ще вийде на роботу. Але і пандемія, і підступний коронавірус нікуди не дінуться. Тому відчуєте чи відчули те, що відчували ми всі ці дні – бо ж працювали і давали щоденну інформацію на сайт та в газету.

Отож, йдеш, як по мінному полю і не знаєш, де той невидимий фугас. Одягаєш і поправляєш ту маску і рукавички, окуляри. Зловісне пусте місто, про небезпеку попереджає гучномовець… Кожна дверна ручка – потенційна небезпека… спочатку тобі здається, що ти знімаєшся у якомусь фільмі жахів. Вже десь через кілька годин їх починаєш ненавидіти – від рукавичок шалений дискомфорт, маска заважає дихати… Мимоволі розумієш ще краще лікарів – а вони ж у них Божі дні – десятки років! Вже на третій день полетіла клавіатура в ноутбуці – від оприскування дезінфікуючими. А для журналіста він – як штурвал для льотчика…

А якщо ти ще керівник і відповідаєш за долі інших – від як добратись на роботу – до щоб не заразились та отримали зарплату?

Одним словом – таке ось… то де тут місце красі! Тут не те що про косметику думаєш, а руки вже вимила до зашкарублості, манікюр зробити ні можливості, ні бажання….

А тут наша малеча нагрянула. Під час карантину їх вивезли із Києва наші діти.

На ці святкові вихідні, як усі – варила, смажила, шашлики замочувала… Знайшла хвилинку для себе. Нашвидкоруч щось там підфарбувала, тіні навела, волосся підправила – та й так..

Розпочала накривати стіл. А тут трирічний внучок Сашко як підбіжить:

– Таня, ти що, підкрасилась? Во! — показує на очі і во! – на губи!

– Так, — кажу здивовано… — як помітив? Гасає ж весь час як не на «велику», то на самокаті.

– Чуєш, ти красся так весь час! То тебе будуть всі любити… — і мій онук, видавши ось цю філософію 3-річного мужика, обняв мене і пішов, сяючи задоволеною посмішкою. Отож, дівчата і жінки, якщо вже трирічні хлопці кажуть нам, що красу наводити треба – значить, треба. А для особливо скептичних – мовляв, для чого це під масками і спецкостюмами, наведу вам приклад турецького весілля, де побувала.

Моя племінниця Ірина виходила заміж за хлопця із Стамбула – Ерхана.

А там традиція така – перед весіллям для нареченої і її родичів, як і своїх найближчих, наречений наймає на цілий день дві перукарні – окремо для чоловіків і жінок.

Ось нас на день і завезли в таку. Про те, як ниткою, а не пінцетом там вискубують брови і роблять епіляцію – окрема тема. Про те, як там роблять все інше, щоб не надати об’єму, а прилизати волосся, бо ж у туркень його відра – також. Про те, яку мені зробили зачіску і як намакіяжили племінницю, зробивши скоріше «індійською богинею», аніж нареченою — також довго розказувати… Але ось яким був фінал історії.

Нафарбовані, з пишно укладеним волоссям та макіяжем — всім, чим тільки можна, розкрашеним і прикрашеним – за день праці майстрів виходили майбутні родички-туркені, розглядали себе в дзеркала, милувались… а далі одягали хіджаб чи навіть паранджу… Якщо не їх, то хустки – всі… і це все безжально ховали і м’яли під їхнім покровом…

– А для чого ви наводили цю красу, дівчата? — перепитувала здивовано і не раз ламаною англійською?

– Не для чого, а для кого – для себе і свого чоловіка! — підкреслила мені найстарша туркеня – бабуся нареченого, їй було 93, і вона фарбувала так само волосся, робила зачіску, макіяж, манікюр і так само висиділа в тій перукарні день… А на неї чекав 103-річний дідусь в іншій перукарні і так само щедро «гелився»… Про те, як я покусала всі губи, щоб не розсміятись від виду свого чоловіка, явно переголеного – опускаємо, бо і мірки краси бувають різні. Але мораль така: то ви зрозуміли, для кого ми маємо бути під тими масками, рукавичками і окулярами красивими? У першу чергу для себе! Ну і для них – коханих і часом нестерпних…Бо краса – то страшна сила! Варто знати і розуміти наведену вище філософію мужиків! А вона, як бачите, однакова, що в три, що в 103 роки.