Нас сторонні сприймають, як дочку з татом. А що їм ще думати, коли бачать сивого чоловіка, хоч і з підтянутими зморшками на обличчі, та струнку довгоногу молодицю.

Мене турбує тут лиш одне: аби не вважали мене стервою-коханкою, яка забрала чоловіка з сім’ї. Бо я б так ніколи не зробила, адже сама пройшла через цей біль, як була малою.

Я тільки пішла в школу, коли вдома почалися ці страшні сварки. Це вже потім зрозуміла їх причину — батько взяв відпустку і на березі Чорного моря ніжився не з мамою, а зі студенткою, яка була у нього на практиці. Мої батьки обоє лікарі. Познайомилися ще першокурсниками Вінницького медінституту і з тих пір не розлучалися. Пережили важкі часи, бо мама майже одразу завагітніла моїм старшим братом. Молода сім’я стикалася по гуртожитках, найманих квартирах. Потім народилася я. Теж важко, бо у 90-ті суцільне безгрошів’я, тато від проблем ховався у запоях, звідки його виводили чергові романи. Бо мама вже давно із милої студентки перетворилася на скандальну дружину, яка увесь час нарікала на порожній холодильник та голодних дітей. А тато кожну зарплату якщо не пропивав на кафедрі з колегами, то витрачав на готелі для своїх «нічних метеликів». Мама довго на це закривала очі, і, можливо, так було б завжди, якби він сам не пішов. Пішов, бо «закохався, як вперше» в одну молоденьку аспірантку.

Як нам було важко — не можу описати, починаю плакати. Мені було шкода маму і шкода себе, бо тато мене покинув… Він дуже зрідка до мене навідувався, я не могла ним налюбуватися, не злазила з рук, навіть у 10, 12, 15. Я гарно вчилася, щоб він пишався мною і повернувся. Почала грати на гітарі, як він хотів. Вірила, що тато буде приходити на мої концерти у Будинку дітей та юнацтва, але він забувався, або був зайнятий із іншою донькою від другого шлюбу. Я ревнувала страшенно. Відмовлялася розуміти, що та, інша дитина, маленька і потребує більше татової уваги. Мені так було боляче…

Старший брат частково намагався замінити мені тата, він навіть навчився кіски мені зав’язувати, гуляв увесь час зі мною. Я його безмежно люблю, але він не тато і ніяк не міг бути ним для мене.

Після школи я поїхала вчитися до Києва. Там доросле життя закрутило мене по повній… Лекція — робота — клуби/ресторани. Саме в одному помпезному ресторані я зустріла його — дуже красивий заможний чоловік з гарними манерами. А головне — руки! У нього руки були, як у мого тата — великі долоні та грубі пальці. Коли він запросив мене на танець і міцно обійняв руками, я зрозуміла, що мені так тепло і затишно, як в обіймах батька. З тих пір не хотіла нікого і нічого іншого. Того ж вечора поїхала до нього ночувати і там залишилася. Мені все одно було, що за моєю спиною говорили мої та його друзі. Так, можливо, я «запала на папіка»… Так, я «молокососка, яка в доньки годиться»… Так, мені подобається, що він мене одягає, як Барбі і задарює дорогими цяцьками… Так, визнаю, що навіть у ліжку я нульова і він мене вчить усім приємностям дорослого кохання. Я для нього — наче останній шанс — шанс відчути себе знову молодим у якісь моменти, реабілітуватися як батько, бо через свій бізнес так і не завів сім’ю і не мав дітей. А він для мене — той тато, якого я втратила у 6 років. Нас обох усе влаштовує. Навіть боюся, що мій «папік» колись заведе мову про народження дітей. Не хочу цього! Не хочу, як у дитинстві, знову ревнувати до іншої маленької дівчинки, навіть якщо це буде моя донька…

Скажете, дитяча травма — згодна. Можливо, якби тато тоді не пішов, не покинув, моє доросле життя склалося б кардинально по-іншому… Але не судіть строго…

Маргарита Установа,
ваша читачка