«Доню, не роби цього, не потрібно, я тебе благаю. Рідна моя донечко, не потрібно», — благала мене моя матір.

Невдовзі її хворе серце не витримало звістки про те, що я продаю свій власний бізнес та виходжу заміж за іноземця. Але я тоді не мала розуміння того, наскільки матір була права. Як ніколи і ніхто інший.

Мені було 20 ро­ків, коли на мізерний кредит з банку я потайки від батьків відкрила маленьку туристичну фірму. Мало хто вірив у мій успіх, та я не слухала нікого, а робила лише те, що веліло мені моє серце. Я працювала день і ніч, знаходила знайомства, розкручувала портал і у своїх 25 вже заробляла чималі кошти. У 27 я купила собі вже 2-гу квартиру, але часу насолоджуватися життям так і не мала, бо була вся у бізнесі. Я не тямила, як живу та навіщо, адже не мала жодного вихідного.

Всі чоловіки мені здавалися пияками та гуляками, але одного разу серед моїх клієнтів я зустріла його – чоловіка своєї мрії. Високого, стрункого, чорнявого, дотепного, щоправда, він був на 18 років за мене старший, але я вважала, що кохання доступне у будь-якому віці. І гадала, що не помиляюся.

Я виходила на роботу о 8 ранку, і завжди на високих каблуках, які підкреслювали мій діловий образ. І от під кінець робочого тижня, в п’ятницю зранку, до мене в кабінет вривається він, підбігає до столу, витягує мої ніжки і каже: «Навіщо ти їх травмуєш? У тебе ж вони такі гарні!» А слідом за ним заходить 10 швейцарів і в кожного в руках по дві подушки – на кожній по парі взуття. Він сказав, щоб я взула балетки і не псувала свої ніжки. В той момент мені здалося, що я ладна кинути все на світі заради такого чоловіка. Так і сталося.

Невдовзі він запропонував мені вийти за нього заміж, на що, без сумніву, погодилася. Але оскільки він мусульманин, ми мусили поїхати в його країну жити – це був Єгипет.

Заради справжнього кохання я продала власну фірму та поїхала до чоловіка на батьківщину. Я мріяла про казкове життя і вічну любов, а отримала зовсім інше – 10 дружин, 15 наложниць та 25 дітей. Я здивувалась і злякалась, але він мене переконав у тому, що всі ці жінки – це минуле, а я – його справжня любов, котру він готовий пронести у вічність.

Я і повірила, тим паче, що його статки дозволяли йому забезпечувати весь свій гарем. А ми кохалися і кохали один одного всім серцем і душею, аж допоки він не поїхав у справах в Австралію. Його не було пів року, і він повернувся вже не один, а з новою коханою дружиною. А я? А мене він навіть не помічав, робив вигляд, що я прислужниця, як і всі інші для нього.

Я чекала його щоночі, але він не звертав на мене ніякої уваги. І от я наважилася і зловила його для відвертої розмови – хотіла, щоб він це все пояснив. Я українка, то і гонор у мене відповідний. Після моїх заяв у його бік він жорстоко мене побив. Сказав, що не маю права слова і взагалі, якщо я не народила йому потомство, то мені не місце у гаремі. Три дні він тримав мене у холодному під­валі, лише двічі на день особисто приносив мені їжу. Ось тоді й усвідомила, що я втратила.

Я віддала свою віру, національність і країну, де я мала права, віддала за безцінь свій бізнес, де я була господаркою. А тепер стала непотребом, та ще й у чужому гаремі, «казка» — немов справжнісінький турецький серіал. Щодня та щоночі я молилася Господу, просила його про допомогу, про право на порятунок, і Він мені його дав. Один зі слуг, який виступав на зміну, виявився українцем і, побачивши, як з мене знущаються, запропонував втекти разом, але сказав, що в нього немає коштів.

На щастя, з моїх збережень у мене залишилася тисяча доларів, і, дякуючи його хорошим знайомим, нам вдалося втекти, навіть з іншими документами. По поверненні у Вінницю я пішла в поліцію і все розповіла, після чого мені сказали, що краще звернутися до психолога, бо адміністративна влада тут нічим не допоможе. Добре, що в мене було декілька квартир, і в одній я проживала, а інші здавала і мала з цього хоча б якісь кошти. І це те, що мене виручило.

Так, колишнього бізнесу та статків не повернути, але досвід – безцінний. І зараз я працюю сама на себе і не знаю, як хочу прожити решту життя, але тепер я знаю точно, як не хочу жити.

Ольга Ковальчук,
вінничанка