Ще на початку березня троє вінничан дістали поранення біля села Піски на Донеччині. Російські окупанти обстріляли позиції батальйону з протитанкового ракетного комплексу. Ракета влучила в автомобіль розвідників…
Один із них — 23-річний вінничанин Євген з позивним Коловрат. У хлопця пошкодження очей, осколками завдано травм у різних частинах тіла, струс головного мозку. Перші дві операції провели в Дніпрі. Тоді бортом перевезли до Одеси, знову прооперували. І ось наш герой знову бачить, 50% зору уже відновлено. У палаті Євген набирається сил, не відходить від нього ні на крок батько Анатолій Васильович з позивним Майстер. Зварювальник за освітою, до війни працював пожежником і фельд’єгерем. Тепер батько та син — обидва розвідники одного батальйону.
– Першим на війну пішов я. Службу почав в кінці 2014-го старшим стрільцем 41-го окремого мотопіхотного батальйону. Потім був командиром бойової машини, командиром відділення і за сумісництвом головним сержантом роти, — каже батько бійця Анатолій Васильович. — Мій шлях почався зі Старогнатівки. Це на півшляху між Маріуполем і Волновахою. Там було нелегко і невесело. Там працювали на знищення наших, але, тим не менш, ми вижили. У батальйоні було багато втрат, але саме в нашому підрозділі, в нашій роті, їх не було. Це, в першу чергу, заслуга командира роти, а по-друге — це заслуга самих хлопців. З перших днів війни син Євген рвався на фронт. Але я благав спочатку закінчити навчання на юридичному факультеті. Я хотів його вберегти від цього, молодим хлопцям не потрібна ця війна. Комусь же треба бути на великій землі. Під час однієї з ротацій, на початку 2016-го, в районі Новотроїцького, син з волонтерами приїхав до нас на позиції. Побув дві доби, пережив обстріл, побачив солдатську кухню, побут, попрацював зі зброєю. Я хотів, щоб він побачив, що війна це не тільки піф-паф, а й жах. Думав, зможу так відрадити. Але результат виявився іншим. Він ще більше загорівся. А мої аргументи ставали все слабшими. Але Женя пообіцяв, що закінчить навчання. І просто 29-30 листопада 2017-го він подзвонив зі словами: «Тату, я в учебці». У будь-якому випадку, що б не відбувалося, завжди говорив: «Я пишаюся!» Я противник, щоб діти йшли, але я все одно пишаюся його вибором. І не дивно, все-таки кров моя в ньому тече. Дуже вдячний «Баті», командиру батальйону. Я попросив, щоб син був біля мене, і він допоміг. Ми зламали систему. Тому що у нас в батальйоні служили батьки і сини, але в різних підрозділах. Нам же вдалося це зламати. Я був головним сержантом взводу, а син моїм підлеглим. Під час спільних розвідувальних виходів я йшов першим, і приємно, коли ти знаєш, що твою спину прикриває твій рідний син, якому довіряєш. У плані військової підготовки він молодець, завжди працював за принципом: хто хоче, той завжди навчиться.
У 2019 році під час листопадової ротації у сектор відправився тільки син. Батько не міг за станом здоров’я, до того ж бабуся на Вінниччині перенесла третій інсульт, після чого не змогла ходити. 10 березня 2020 не забудуть обидва. В результаті попадання протитанкової керованої ракети у вантажівку ГАЗ-66 у районі села Піски загинуло двоє українських військовослужбовців. 23-річний Євген отримав важке поранення. З тих пір хлопець на лікуванні, а батько весь час біля нього поряд. Радує, що вінницький воїн йде на поправку… А мрія його — скоріше пройти реабілітацію і повернутися до своєї улюбленої справи…
Віталіна Володимирова
