Вінничани, які відпочивають на березі Південного Бугу, очевидно, бачили людей, які пливуть річкою на пласких дошках — стоячи і з веслом. То дошки для САП-серфінгу — відносно нового для України, а насправді досить давнього виду спорту. Спробувала свої сили в екзотичній дивовижі й наша колега – журналістка Валентина Пустіва.

– Валю, то звід­ки родом ця екзотика?

– Батьківщиною цього виду спорту вважаються Гавайські острови. До 2012 року САП-серфінг був вже досить популярним, а за кілька років дістався й України. А у Вінниці торік з’явився свій САП-клуб, учасники якого поки що переважно «гуляють» по воді, але дехто вже й бере участь у змаганнях. Звичайно, змагається з іншими сапсер­фінгістами засновник клубу Костянтин Прилєпський, виходили на водну «трасу» позмагатися і його дружина Юлія, і восьмирічний син Олексій, який цього року у Вінниці вже показав серйозні результати серед юних «сапістів». І молодшу доньку Олесю вони до цього вже залучають. Брали участь у змаганнях Артур Покорський і Наталя Курілова. Цього року подружжя Прилєпських, Наталя й Артур, брали участь у онлайн-змаганнях. Втім, позмагатися з іншими може навіть той, хто вперше став на дошку — таке було у Вінниці під час святкування Купала торік.

– Мабуть, не всі так можуть. Адже не всі плавати вміють… Як ти прийшла до клубу?

– Наш Костянтин каже, що можуть всі, хто пробував стати на САП. Бажано при цьому вміти плавати, адже падіння з дошки — явище поширене, особливо серед новачків. Але є серед вінницьких сапістів і такі, що плавати не вміють зовсім, — тим Костя дає рятувальний жилет. Парадокс чи ні, але ті, хто не вміє плавати, падають у воду рідше — у них є стимул чіпкіше стояти на дошці. Мене привела до клубу подруга, землячка Костянтина Прилєпського Інна Єрмакова, викладачка Донецького університету. Кілька слів «інструктажу» (гучне слово!) на тему «як сісти на дошку, як на ній звестися на ноги, як тримати весло, як повернути праворуч чи ліворуч» — і я на воді.

…І от я на САПі і на ногах. Стою. Ноги трясуться: дрібненько так — ніхто не бачить, а вони не слухаються. Але всі ж інші стоять — то й собі треба! Обережно занурюючи у воду весло, намагаюся кілька метрів проплисти і розумію, що, мабуть, не святі горшки ліплять! От уже й кілька десятків метрів подолано! Ура! Спроба повернути праворуч, а потім і ліворуч теж виявилася успішною, хоч і несміливою.

Зрештою, я вирішила гордо розправити плечі і… тут же шкереберть полетіла у воду. Було не страшно, бо плавати вмію, от тільки окуляри довелося ловити — без них було б кепсько. Окуляри упіймала, і САП надто далеко не відплив. Уже добре. Наступне завдання — видертися на нього. Нікого досвідченого поруч не було, тому мені довелося робити це методом проб і помилок. Коли, наплававшись донесхочу, абсолютно мокрою ще з годину, я вибралася на берег, то першим запитанням було: а коли наступний заплив?

– Хто з він­ничан захопився бажанням ходити по воді?

– О, учасники та учасниці клубу пробували на САПах не лише гуляти по воді і змагатися у швидкісних перегонах, а й займатися на них йогою, барабанити, пити каву, катати дітей і собак і навіть танцювати. Більшість членів клубу поки що обмежується ранковими чи вечірніми прогулянками, але Костянтин уже почав розвивати й суто спортивний напрям, тобто тренувати САП-серфінгістів у запливах на швидкість і вправність, і готувати їх до змагань. До речі, у 2018 році відбувся й перший в історії український чемпіонат з SUP-серфінгу, а цього року через карантин змагання відбувалися дистанційно.

Отже — вирішено. Тепер і я з нетерпінням чекаю можливості приєднатися до веселої компанії вінницьких САП-серфінгістів.