Нещодавно розмовляла із своєю племінницею. Вона навчається на старших курсах медвузу. Мала нареченого. Він староста курсу на її факультеті, корінний вінничанин. Вона із села. Але дуже розумна дитина. Всі роки гризла науку і з 3-х предметів мала 200 і 198 балів. Тому вступила з першої хвилі. І в уні­верситеті навчається майже на «відмінно».

Всі знають: жодного разу не випрошував ніхто їй оцінки.

Може, тому і звернув на неї увагу староста. Він син власників відомого у Вінниці бізнесу. Але ця дитина із гуртожитку навіть не знала про це. Доки їхні стосунки вже не зайшли до знайомства з батьками. Вона мені розповіла про все. Тому після зустрічі запитала:

– Коли весілля та як батьки!

– А мене «забракували», — потупивши очі, вимовила Леся.

– Як? — не зрозуміла я.

– Ну, так, прийшли ми до них. Сіли за стіл. Батько та мати почали мене розпитувати – хто мої батьки. Я чесно відповіла, що батько будівельник. Мама – поштарка.

По їхніх обличчях я зрозуміла – це кінець.

А після вихідних мене ві­ді­звав Олег і сказав коротко:

– Вибач, я не настільки тебе кохаю, щоб піти проти волі своїх батьків. Вони мені вже власну клініку припасають… Одним словом, ти їм не сподобалась. Їх не зрозуміють люди нашого кола…

…Дитина не плакала. Якось звикле воно вже, це покоління, до тієї клятої нерівності і ось таких «забракувань»…

«Я так і знала… куди мені… тому буду шукати «собі рівного»… — шепотіло дівча.

Зате грудка до горла пі­ді­йшла у мене. Бо знаю, наскільки це дитя перспективне, яка вона працьовита і господиня. Скільки вона перепекла пирогів і закрутила закруток, обробила городів на канікулах в селі…

Хлопче, батьки (думаю, вони впізнають себе)! Та із такою дружиною – людяною, працьовитою і не зіпсованою – ти б, як кажуть, гори перевернув… Але ми своєю кров’ю не накидаємось. І вона вже знайшла того, хто її покохав без батьківських ЦУ.

А тому всім «общежитейським» і тим, кого «забракували», бо батьки чи статки «не соотвествуют», я хочу щиро і вперше розповісти власну історію. Бо ж і мене ось так колись «забракували».

Я все життя буду пам’ятати своє перше кохання. Я була найстаршою дитиною в сім’ї спеціалістів сільського господарства. Колгоспників, як нас називали. Він був єдиним сином у сім’ї стоматолога і травматолога.

Це були найбагатші люди району. Бо його батько тоді скупляв у місцевих євреїв золото і ставив золоті зуби! І це ще не все – мати як травматолог мала доступ до гіпсу. І разом із чоловіком залучили майстрів, які, також нелегально, робили із нього оленів, папуг, різні «копилки». На той час такі стояли чи не кожній хаті. Тому у Славка, як мінімум, був припасений мільйон на майбутнє.

Та це я дізналась вже пізніше. А тоді – всепоглинаюче кохання занесло мене до Львівського університету. Ну, щоб разом із ним, поряд…

Три роки крім його кроків, очей і посмішок, нічого не бачила і не чула. А його «увольняшки» у військовому вузі були такими нечастими…

Без нього не те що життя – майбутнього не уявляла…

Аж раптом приїхала до батьків. Коли це до мене підходить моя улюблена учителька. Вона була подругою Славкової мами.

– Таню, а тобі важко буде забути його?!

– Як забути? Для чого забути? – шарахнулась я.

– Знаєш, — бачачи мій стан, сказала «класна», — ти там небажана в родині. Попросили мене з тобою батьки поговорити. Що, мовляв, у них є три невістки на вибір: одна дочка «обкомівських» — живе в центрі Вінниці. Друга – юридичний закінчує і також із заможних. Буде мати і хліб, і до хліба. А третя ти – «общежитейська» журналістка, яка, крім «головного болю від нажитих ворогів» своїми публікаціями, нічого їхньому сину не дасть… Але він «втюрився», тому категоричними умовами вони ту любов до тебе вибивають…

Якщо висловлюватись медичним терміном, мене охопила моральна «кома».

Я до цього, наївна, думала, що покохати чи розлюбити можна лише за душу, серце, поведінку… Виявляється, через статки батьків і «скандальну» професію! Славко таки пристав на думку батьків! Може, тому, що я гордо відійшла?..

Але він і не наполягав повернути мене. А я ще довго вирізала його нещадним скальпелем із кожної клітинки свого єства. Невдовзі і я знайшла свого «судженого» і почала все з нуля. Зрозуміло, що в холостяцькій «общазі», в якій лише мені знайшлось місце. Тому з чоловіком продовжували «побачення» вже після одруження.

Поносила ще трішки статус «общежитейської» і я в його родині. Але вже після одруження.

Було боляче, але вже не так. Бо набивала інших травм вже у власному становленні. Може, ці гіркі уроки і стимулювали мене пристати на пропозицію таких же «безумних» колег і заснувати десятки років тому газету, а потім і медіа-бізнес.

Тепер я вже далеко не «общежитейська» і результати моїх здобутків навіть обсмоктують недруги, заглядаючи в декларацію. Щоправда, не запитують, скільки і як мені та однодумцям довелось «пахати», щоб запустити та утримувати цей непростий бізнес. Але зараз не про те, а про розповідь моєї однокласниці. Якось зустрів її вже старенький і розбитий по­ліартритом батько Славка.

– Ой, нелегкі часи… Славко залишив квартиру дітям, що виросли в обласному центрі. До нас перебрався. Щось там прибудовують. Кому він тепер потрібен – «відставник»… А ми вже не маємо чим допомагати. Дружина вимушена була піти на пенсію за вислугою років… Що тут їй шукати, в нашому смт?

– Знаєш, а мені так боляче за тебе всі ці роки було, що вони так тебе відрізали «по-живому», скільки ти виплакала і вистраждала. То я про тебе багато чого розповіла…Нахвалювала-перехвалювала… І знаєш що дядько Борис відповів:

– Да, прогадав мій синок!

Уявляєш – досі ті самі мірки до життя…

У мене – немає слів… А у вас є?

Відповім одне: зате я не прогадала – і «як добре, що вони мене забракували»… Бо жити все життя і бути річчю…То дешевою, то фірмовою – це якийсь жах.

І тому ось так відкриваю душу з однією метою – щоб вселити віру «общежитейським», «селючкам», «безприданницям», кому там іще – одне: «вірте в себе». І всім цим «козлофермам» обов’язково ще доведете, чого ви варті.