Чому така несправедливість: у них права, а у нас обов’язки?

Ніколи не розуміла, що таке «крик душі», але стільки «накипіло», що дій­сно хочеться викричатися… Я вже пробувала, але не допомагає, мене ніхто не чує… Наче я не людина, наче у мене немає відчуттів, хвилювань, гідності, власних цінностей, потреб, бажань… Мене просто використовують, як прислугу, гувернантку чи няньку. І якби ще доглядати, дбати потрібно було про рідних людей – тут без питань! Але для чужих я не хочу і не можу.

У нас чудова сім’я – у тата своя невеличка столярка, він робить на замовлення вікна, двері, кухонні меблі. Мама вчителювала, але останні три роки вже не в школі, а вдома займається репетиторством. Старший брат вчиться в Києві. От саме тоді, як він поїхав з дому, все й почалося. Батьки раптом відчули нереалізовану батьківську любов. Син вже пішов в люди, я вже доросла і самостійна, вони б ще когось виховали, але кровних більше Бог не дав, тому вони вирішили дитину взяти з інтернату. Запитали, чи ми з братом не проти. Ми наче і не заперечували, бо ніхто не думав тоді, що відійдемо на задній план, а земля буде крутитися лише навколо прийомних.

Поки батьки готували необхідні документи, проходили навчання, їх знайомили з претендентами на всиновлення. Вірилося, що вони походять, подивляться на цих дітей та й передумають, взагалі забудуть цю ідею. Але вони навпаки – так перейнялися, що готові були забрати усіх.

Врешті, привезли додому трьох рідних між собою братиків. Хлопчикам – 10, 8 та 5 років. Сказати, що вони невиховані – це нічого не сказати. Старший не вміє говорити без матів і увесь час вульгарно жартує, а вночі у телефоні дивиться «порнуху». Середній — краде усе, що не так лежить. Я можу залишити решту з магазину десь у пакеті чи у кишені, а він знайде і собі забирає. Найменший має серйозні затримки в розвитку, досі мочиться в штани, а коли плаче, то, щоб заспокоїтися, смикає себе за хлопчачий орган…. А ще усі троє їдять, як слони… Ми з мамою зранку до ночі на кухні, бо вони увесь час хочуть їсти. Я бігаю за ними з пилососом, збираю в усіх кутках за ними шкарпетки та рештки їжі, яку вони ховають на «чорний день».

Ви скажете, що я жорстока, бо діти дійсно натерпілися в інтернатах і просто не вміють по-іншому жити. Так, я згодна, але це не мої проблеми, я їм нічого не обіцяла і не зобов’язана. А коли я намагаюся їх якось виховати, пояснити, як і що слід робити, а що не можна, мама мене сварить, бо я це роблю непедагогічно, до дітей потрібен «особливий індивідуальний підхід»…

Батьки водили їх до приватного психолога, той поставив їм якісь страшні діагнози – розлади, синдроми… і тепер тато з мамою тричі на тиждень відвідують того психолога, щоб навчитися «правильно» виховувати таких «важких» дітей. І то б все нічого, але поки тато з мамою у психолога, я за цими «урвителями» маю дивитися. Я голос зриваю за три години… Бо один їсть і увесь час руки об себе витирає, другий взутий по килимах ходить і у ліжко лягає. Я все прибираю, перу. Найменшому попу мию, бо він не йде на горщик… А між цим стою біля «вічного вогню» — варю, смажу, печу, бо «діти мають домашнє їсти, щоб гарно поправлятися»…

До вечора я вже валюся з ніг. У мене ніякого особистого життя. Забула, коли виходила гуляти з подругами, покинула студію танців, бо «братиків» на гуртки воджу… Коли починаю з батьками розмову про те, що я не хочу усе це робити, у відповідь лиш чую про свої обов’язки…

Чесно, я не знаю, чи після всього захочу навіть власних дітей, бо я зараз ненавиджу усю цю малечу… Все, що я хочу – це втекти з цього дурдому кудись подалі. Брат вже давно додому не приїжджає, бо тут тепер навіть кімнати його немає, зате у інтернатівців все окреме… Ще трохи – і мого тут нічого не залишиться і тоді я точно візьму рюкзак на плечі і піду куди очі бачать…

Не знаю, чи вплине цей лист на моє життя, сподіваюся, що мої батьки почитають це, вони дуже люблять вашу газету, і переосмислять ситуацію. А ще сподіваюся, що інші сім’ї, які мають намір взяти дитину/дітей з інтернату, все ретельно обміркують, порадяться з УСІМА членами родини, отримають їхню ЗГОДУ і аж тоді зважаться на такий хоч і гуманний, але дуже непростий крок.

Ліля Принеси-подай, так мене тепер називають…