Ось як розповідають про нього друзі.

Служив в Збройних силах у Німеччині. Лише прийшов із армії, стояв на зупинці — аж раптом аварія. І все – з того часу важкі місяці лікування і інвалідний візок на все життя. Але Анатолій не зламався. Став пасічником. У нього знаний не лише на Вінниччині, але й Київщині, інших областях мед.

– Якщо вже раз попробували, то беруть, – скромно ділиться своїми успіхами Анатолій.

– А до діда як ви самі добрались?

– Візок інвалідний у мене в машині завжди. А могилу діда, вірніше, братську могилу у селі Обертин, що на Івано-Франківщині, розшукала моя двоюрідна сестра Катя Блідченко. І я мріяв туди потрапити. Вирішив на роковини захоронення, 9 червня, поїхати і покласти туди квіти, пом’янути та подякувати за подвиг.

– А як же ви до неї добрались?

– Допомогли добрі люди. З машини коляску допомогла вийняти жінка місцева і сісти… А вже сидячи в ній я відвідав голову селищної ради. Він і розповів мені, що сюди із ближніх полів битви звезли останки наших солдатів. І в цій братській могилі мій дід.

Живу я один. Тому і поїхав туди сам. Поклав квіти до обеліска, де прізвище діда – Кіндрата Глуханюка, прикріпив фотографію, віддав шану… Багато відчутів переповнило тоді мою душу. Повернувся і далі «медую», ще я рибалю…

– А як з медом? Буде? Коронавірус на бджіл не вплинув?

– Коронавірус не вплинув. Але природні катаклізми залишили їх весною, через проливні дощі, на «голодному пайку». Тому квіткового, весняного меду вже не зберемо. Акація, навпаки, через аномальну жару обсипалась. Ще на липу сподівання. Але, думаю, що соняшниковий зберемо. У нас мед особливий, бо кругом ліси, поля…

– А бджоли пестицидами не труїлись, як у інших селах та районах?

– Ні, Бог милував.

Тепер Анатолій шукає гарний рецепт медовухи. І хоче виготовляти її. Принаймні, для небайдужих друзів та людей, які його все життя після того фатального дня підтримують.

– Знаєш, йому за законом мали дати інвалідну машину. Але він її не взяв. А сам заробив на «Тойоту». Переобладнав її і почувається досить успішним. Він дуже хороший хлопець, і я при нагоді його завжди відвідую, коли їжджу у рідне село, — каже його товариш, заступник голови Калинівської райради Микола Господарець.

То нехай приклад Анатолія стане повчальним для багатьох, хто не вміє цінувати життя і здоров’я і каже, що в селі немає перспектив – лише спиватися.

У ці пам’ятні дні давайте ще раз згадаємо всіх героїв, хто віддав життя за нашу землю. Хто виборов нам мирне небо. Його сьогодні знову захмарила війна. Тому гинуть нові герої. Але жоден із них не має бути забутим. Вічна пам’ять!

Тетяна Квасюк