Місяць тому Мурованокуриловецький районний суд прийняв рішення, щоб Любові Білевич повернути українське громадянство. Але міграційна служба почала оскаржувати це рішення в Апеляційному суді. Так триває вже не один рік і навіть не одне десятиліття. Любов Білевич з Обухова Мурованокуриловецького району живе без громадянства 29 років.
– Суд переносили п’ять разів і коли це все закінчиться — сказати важко, — розповідає вона. — 29 років тому, ще до проголошення незалежності, я поїхала до родичів в Астраханську область Росії. Саме тоді у мене був важкий період в житті, я розлучилася з першим чоловіком, прописалася у тітки з дядьком, думала, там буде краще… Але побула місяць і повернулася додому. В дорозі у мене вкрали документи. Я приїхала, звернулася у паспортний стіл, там пообіцяли зробити запит відповідний. Заяву писала, всі, які потрібні, документи зібрала, але жодного результату…
От і вийшло так, що прописана я в Астраханській області, а виписатися не маю можливості, бо немає документів… Довелося потім готувати до суду позов. Не знаю, чому міграційна служба має претензії? Я постійно живу на території Обухівської сільської ради, нікуди більше не виїжджала…
Ось так Любов все життя без паспорта. Навіть вдруге заміж вийти, як кажуть, «по-людськи» не змогла, без паспорта їх ніхто не розписав. Так і живе з чоловіком Володимиром у громадянському шлюбі. Якщо кудись треба було їхати — брала паспорт сестри чи мами. Увесь час на базарах торгувала, щоб поставити на ноги своїх двох дітей.
Вже й онуків дочекалася. Але сталося в їхній сім’ї велике горе. Рік тому померла Любина сестра, котрій 36 років всього було. Залишилося двоє дітей 16 і 14 років. Їм треба опіка, а хто зможе найліпше замінити маму, як не рідна тітка? Але знову все впирається у паспорт, бо оформити опіку Любов не може без документа. У цю непросту справу втрутилася і соціальна служба, намагається допомогти.
– Образливо було б, якщо б я нікуди не зверталася. А так постійно писала листи, а мені відмовляли: дамо запит.
– А коли? — переживає жінка. – Дзвонила на різні «гарячі лінії». Там мені радили звертатися до посольства Росії. І знову потрібен паспорт. Замкнене коло якесь! Якщо раніше це питання хоча й дошкуляло, але якось з цим ще можна було жити, то тепер мені дуже шкода цих дітей, котрі залишися сиротами.
Я не можу допустити того, щоб вони поневірялися по інтернатах. У нас все є для того, щоб діти себе почували нормально. Хата, господарство, три городи, донька працює у Києві, онуки залюбки відпочивають біля нас. Донька допомагає сестриним дітям, перед школою їздили на Хмельницький базар, купувала їм обновки. Все, як у людей.
– Кожен випадок — унікальний, безперечно. Зазвичай громадяни звертаються, кажуть: я українка чи українець, отже давайте нам українське громадянство, — розповідає начальник управління Державної міграційної служби у Вінницькій області Борис Наливайко. — Але закон України про громадянство говорить таке: якщо громадянин з 24.08.1991 року постійно проживав на території України, то він вважається громадянином України. Якщо ця жінка на той момент не проживала в Україні, то вона громадянка іншої держави. Я навіть не маю сумнівів у тому, що за національністю вона українка. Але може офіційно вважатися особою без громадянства. До речі, таких в нашій країні майже 35 тисяч.
Вона має цілком законне право отримати українське громадянство. Але перед цим їй потрібно звернутися у посольство і взяти там довідку про громадянство, або про те, що вона не громадянка РФ.
У цьому випадку ми будемо працювати далі як з особою без громадянства. Зробити це за неї міграційна служба не має права. Протягом останнього часу ми оформили близько 20 тисяч звернень, і левова частка саме тих, хто колись виїхав до Росії. Та незабаром має бути прийнятий закон, котрий значно поліпшить життя таким громадянам, і вирішити проблему з громадянством стане простіше.
Але це згодом. Скільки ще доводити українці, що вона справді українка і вже майже 30 років взагалі країни не покидала — питання й досі залишається відкритим.
