Збудували його в 1859 році, і він пережив всі ті виклики, що й переважна більшість культових споруд за часів комуністичного атеїзму. Після війни приміщення костелу пристосували під клуб. І в 1992-му храм знову повернули громаді.

Небагаточисельна на той час католицька громада Комсомольського (так тоді називалася Махнівка) самотужки почала помаленько відновлювати свій костел. Але, на жаль, коштів не вистачало, тому стан приміщення залишався неприглядним аж до двохтисячного року. А за кілька років до того польський монах з-під Поляни Здруй ви­рішив податися на Україну з духовною місією. Тоді особливо гостро бракувало настоятелів для католицьких храмів, що поверталися до своїх громад. Спочатку Ян Дзяткевич служив на Шаргородщині, а коли дізнався про Махнівський храм, вирушив на Козятинщину.

– Навіть за європейськими мірками це великий костел, — каже ксьондз Дзяткевич, — коли його побачив, то зрозумів, що моя духовна місія разом з громадою — повністю відродити цей Божий дім. Роботи ще багато, але вже зараз можу пишатися тим, що ми маємо. Зважте, без копійки державних чи закордонних грошей. Я в кожній молитві звертався до вірян, закликав творити добро, любити ближнього, допомагати один одному, і, певно, люди повірили. Почали пропонувати допомогу, так, крок за кроком, зі сплюндрованої культової споруди почав вима­льовуватись величний костел.

І, реально, затишнішого та мальовничішого місця сьогодні в Махнівці немає. Тут з любов’ю доглянутий кожен клаптик території. До 70-річчя ксьондза збудували нарешті грот Святої Матері, виклали плиткою підлогу в приміщення, поновили паркан кованою решіткою. Цікаво, що всі написи в храмі зроблені українською мовою. Ксьондз Ян Дзяткевич ка­же, що це український католицький храм Божий, і правиться тут також українською.

Якось до костелу приїхав консул Свідерек. Запитав, чому не польською написано. Почув у відповідь: «Бо у мене паства українська, хочеш читати польсь­кою — їдь у Польщу. І як би то виглядало, коли б у Польщі писалося українською?» Нібито з того часу пан консул з Вінниці більше до Махнівського костелу не навідувався.

– Я переконаний, що ми один народ, тому не хочу шукати, хто кращий, — продовжує святий отець, — я маю своє бачення і робитиму так, як каже мені Господь. Багато людей у наших країнах поєднані між собою родинними зв’язками. І моя бабуся, Олена Грінчук — українка зі Львівщини. Вона, до речі, православна християнка, але це не завадило їй поєднати своє життя з католиком, Юзефом Барвінським, моїм дідом. Так вони опинилися під Вроцлавом. Жили бід­но, але в родині завжди була любов до Бога і один до одного. І ніколи не виникало релі­гійних непорозумінь. То­му я ніколи не запитую у вірянина, котрий прийшов до храму, католик він чи православний. Бо він прийшов не до ксьондза, а до Бога.

Можливо, саме такою мала би стати гармонія в українських православних церквах: якщо храм в Україні, то він український, тим більше тепер, коли маємо самостійність. Бо інакше зберегти Україну, як оберігати мову, культуру, традиції, не вдасться. Ян Дзяткевич вважає, що нам дав Господь унікальну країну зі всіма багатствами, що у нас прекрасні, щирі та доброзичливі люди. Але Україні потрібен український президент, справжній патріот, чесний і далекий від подвійних стандартів.

А ще українцям треба трохи змінювати свою ментальність, придивлятися до європейських цінностей, долучатися до віри, слухатись Божих Заповідей, бо назад вже дороги не буде, треба рухатись вперед. І, можливо, навіть рів­нятися на Польщу, де ще недавно люди були жадні шматка хліба, а зараз туди мільйони українців їдуть на заробітки.

– Я кожну службу нагадую вірянам про те, що вони спроможні збудувати таку ж сильну державу на теренах України. Головне — це знаходити те, що нас всіх об’єд­нує, і не спокушатися на те, що зробить нас ворогами.

З ним дуже цікаво спілкуватися. Освічена, інтелігентна і дуже толерантна людина. Без показних чеснот, комерційної жилки на божих справах. Він не має автівки, ходить за 5 кілометрів пішки відспівувати небіжчика. Не призначає такси за вінчання чи хрестини. Живе скромно, має лише необхідне… Він такий. Мабуть, саме тому аж три дні свого ксьондза Яна Дзяткевича паства щиро вітала з почесним юві­леєм, перетворивши храм на розарій.

А розчулений святий отець сказав, що просить похоронити його тут, в Мах­нівці. Десь поряд з могилою Томаша Падури, чию пісню «Гей, соколи» любить ще з малих років, як і наше По­ділля і всю Україну.

Від редакції. Ми приєднуємось до привітань з нагоди 70-річчя ксьондза Яна Дзяткевича. Бажаємо йому Божої Благодаті, довгих років життя і поваги від вдячної пастви.

Фото автора