– Зараз активно анонсується прем’єра «І будуть люди», де ви зіграли одну з головних ролей. Для кого фільм має бути цікавим? Хто — глядацька аудиторія, на вашу думку?
– «І будуть люди» — 12-серійний фільм за однойменним романом Анатолія Дімарова, де кожна серія розказує історію одного з персонажів. Серіал показує історичні події в Центральній Україні на початку XX століття через життя певних людей.
Тобто, в цій історії на наші землі в черговий раз приходять люди, які завалюються у наші хати, забирають наші землі, розказують нам, як жити. Я думаю, актуальна тема. Бо так може статись і зараз, коли війна з Росією триває. Тому, на мою думку, цей серіал буде цікавий всім, кого це болить. Я таких людей знаю багато.
– Катерино, розкажіть, як ви потрапили у цей проєкт? Хто ваша героїня? Як вживалися у роль?
– Пам’ятаю, коли отримала текст для кастингу, сказала: «О, це щось зовсім інше. Такі справжні персонажі і діалоги. Я знаю таких людей».
Дочитувала сценарій у поїзді «Вінниця-Київ» і плакала, люди озиралися. Коли закінчувала читати, було відчуття, ніби це про моїх предків, яких розкуркулювали, ніби це безпосередньо мене стосується, ніби це в нас у крові.
Дуже хотіла потрапити в проєкт, тим паче, коли дізналася, хто режисер. Так хотіла, що перехвилювалася. Після кастингу прийшла додому, лягла в темряві і так добу пролежала. Думала, ну, все, я ні на що не здатна. Треба змінювати професію. (Жартую, так я не думала). Але коли затвердили — була шокована! Аркадій Непиталюк потім розказував нам, що просто чекав, коли персонажі самі до нього прийдуть. Одразу розумів, що ось це Оксен прийшов, а ось це — Олеся.
Я зіграла у фільмі двох героїнь — матір і дочку. Олена і Олеся. Вони різні, але прагнули одного — мати волю обирати, як жити і кого любити. Для жінки в українському селі того часу — непроста мета. Хоча, чесно кажучи, і зараз це не так просто. Маємо бути вдячними всім жінкам, завдяки яким сьогодні маємо свободу і волю.
– Як вживалася у роль?
– Я мала справжній стародавній одяг, в якому ми грали, неймовірних художників по костюму і гриму, неймовірних партнерів та партнерок, і режисера, який наповнив любов’ю до цієї історії всіх на знімальному майданчику. Це відбувалося у такій любові!
– Ваш батько — відомий у Вінниці хірург, а ви не хотіли бути медиком? Чи не проти був тато, що донька стане актрисою?
– Мені завжди була цікава медицина, але я нею не горіла. Думаю, я могла б стати лікаркою. Це було б нормальне життя. Але мене завжди переповнювало стільки емоцій і образів, якими мені хотілося поділитися. І коли я відчула, що це — виразити їх на сцені, зрозуміла, що назад шляху немає. Ця професія бездонна, і коли відкриваю її хоч трішечки, я відчуваю, що мені є заради чого жити. Хоч це життя і не дуже нормальне, напевно.
Спочатку тато був проти, звісно. Я потрохи йому підкидала інформацію. Спочатку казала, що буду журналісткою, потім — сценаристкою, потім — режисеркою, і вже перед випуском зі школи він дізнався, що я вступаю на актрису. Були криваві бої. Але всі вижили, і нещодавно він навіть зізнався, що пишається мною.
А я ним надихаюся! Завжди, коли мені хочеться себе пожаліти, я згадую, що о 5 ранку він встає на першу операцію, а повертається, коли вже темно.
– У Вінниці ви займалися в театральній студії Немченка, чим запам’яталося навчання?
– Олександр Дмитрович — один з найважливіших людей у моєму житті! Він вплинув на все. На мій світогляд, на розуміння професії. Я досі іноді відкриваю записники наших занять, хоча з того часу пройшло п’ять років театрального університету. Він дав нам жагу до знань і розуміння, що акторство — це професія, яку можна пізнавати безкінечно. Ми досі часто спілкуємося, він мене неймовірно надихає.
Дуже рекомендую його як педагога для всіх, хто мріє вступити в театральний університет!
– Розкажіть про інші проєкти за вашою участю.
– Зараз у процесі виробництва знаходиться повнометражний фільм «Вузький міст», знятий спільно Україна/Грузія. Фільм про людей, які втратили одне одного, коли російські війська увійшли в Грузію, а потім знайшли одне одного через багато років, уже у війні на Сході України. Я зіграла головну героїню в юності.
– Чи відвідують вистави, прем’єри фільмів батьки? Чи є підтримка вашої творчості серед ваших родичів та друзів з Вінниці?
– Мені здається, що мої близькі вірять у мене більше, ніж я сама. Мама, звісно, була на всіх моїх виставах. І серіали всі також вдома дивляться.
Але тато полюбляє трилери, тож він поки чекає, коли я зіграю в якому-небудь психологічному трилері. Тому я готуюся і вчуся володіти різною зброєю.
Міла ПОЛІЩУК
