Рідні брати Дмитро та Сергій Шингур з Вапнярки змалечку хотіли бути військовими. А коли почалась війна на Сході, виконували разом бойові завдання і не раз дивом уникали смерті. Ташість років тому у вертоліт, в якому перебував Дмитро Шингур, влучила ракета. Боєць загинув на місці, а тепер його брат воює за двох…
«Наш тато – військовий льотчик, то ж родина часто переїжджала. Мама теж служила. В 1991 році авіаполк тата вивели з Угорщини і перевели до Вапнярки. Тут з братом Дмитром закінчили школу. В старших класах визначились, що будемо льотчиками , – каже майор Сергій Шингур, – Він нас брав із собою на аеродроми. Щоправда, нас цікавила спеціальність штурмана. Я вступив у військову академію ще при Союзі, але закінчив її вже у Росії. Дмитро навчався в університеті Повітряних сил у Харкові й таки став саме штурманом. Скільки не пам’ятаю, він постійно марив технікою. Служити пішов до мене у авіаційну бригаду у місто Броди. Ми були навіть в одній ескадрильї. Брат їздив миротворцем ООН у Ліберії та пройшов там кілька ротацій. Нагороджений двома медалями та нагрудним пам’ятним знаком «Воїн-миротворець. Коли батько вийшов на пенсію — ми переїхали на Запоріжжя ».
Коли сепаратисти навесні 2014 року захопили Слов’янськ, брати Шингури майже щодня виконували бойові завдання. Дмитро літав на «Мі-8», Сергій – на «Мі-24».
«Усе почалося з того, що 25 квітня в Краматорську «вісімка» нашої бригади була обстріляна зі снайперської гвинтівки. Від пострілу в паливний бак вона вибухнула. Я тоді саме щойно відлетів із Краматорська. А через кілька днів наші два Мі-24 збили. От тоді ми й зрозуміли, що це війна. Ні, й до цього вертольоти обстрілювали, було страшно, прилітали з пробоїнами, але живі… Що вже казати про інтенсивність польотів? Брат вивозив поранених із зони бойових дій, перевозив на борту лікарів, медикаменти, харчі та зброю, постійно брав участь у порятунку колег-військових та цивільного населення. Розуміли, що можемо загинути в будь-яку мить, бо яким би висококласним льотчиком ти би не був, ракета не вибирає. Тут все як у лотереї , – мовить Сергій Шингур. – Десь за пару тижнів до трагедії мене саме відправили додому на ротацію. Залишались лічені дні, щоб повернутись назад до брата та замінити його… 24 червня Дмитро з побратимами виконували перший рейс із доставки спецапаратури на гору Карачун. Завдяки їй вдалось зібрати докази, що вогонь ведуть саме бойовики, а не українські солдати. Екіпаж був одним із найкращих у бригаді, вони завжди працювали злагоджено і професійно. І на цей раз поставлене завдання було виконано успішно… Вже забрали трьох співробітників Служби безпеки України та повертались назад. Але вертоліт вже підчікували вороги, які з переносного зенітно-ракетного комплексу запустили ракету та втекли. Вертоліт вибухнув і впав поблизу села Новоселівка, почалася пожежа з детонуванням боєкомплекту. Тоді на місці загинуло всі дев’ять осіб. Це командир екіпажу підполковник Андрій Бєлкін, борттехнік майор Руслан Мазунов, штурман капітан Дмитро Шингур; четверо співробітників СБУ — підполковник Володимир Шкіра, майор Ігор Горбенко, старший лейтенант Олександр Петрищук, старший прапорщик Марк Шпак та двоє спецпризначенців 3-го Кіровоградського полку старші солдати Олексій Волохов і Олександр Кондаков.
Сталося все це під час мирного плану Президента України з врегулювання ситуації на сході країни.
– Я наче передчував біду, бо того дня ходив сам не свій. Не міг додзвонитись молодшому брату. «Може, телефон десь закинув чи все ж таки літає?» Увімкнув новини – про вертоліт жодного слова. Аж тут зателефонували з частини і повідомили, що впав «Мі-8». Запитав у слухавку: «А Діма?». У відповідь «Немає нікого в живих». Командир відразу наказав залишатись та займатись похоронами. Тоді ще два місяці відпустки, щоб хоч морально відійти. Батько по-військовому стримано тримався, мама весь час плакала. Привезли Діму сюди на вертольоті. Екіпаж Мі-8 віддав йому данину поваги, пролетівши над будинком і пустивши ракети … Пам’ятаю, коли я їхав в ескадрилью в Броди, а братик тільки мріяв сісти за штурвал, я написав йому на стіні маминою губною помадою: «Діма, ти будеш льотчиком»
Поховали Дмитра поруч з братською могилою воїнів Великої Вітчизняної війни. Посмертно воїна, в якого залишились дружина та двоє дітей, Президент нагородив орденом Богдана Хмельницького. 22 січня в селі Кінські Роздори бійцю відкрили пам’ятну дошку на будівлі сільради. 21 вересня 2017 року капітан Д. В. Шингур нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня (посмертно).
«Я зрозумів, що тепер повинен воювати за двох і не маю права залишати службу, якби важко не було тепер. Батьки не перечили та підтримали моє рішення. Сказали : «Пишаємось вами, сини». За два місяці вже летів на передову… З тих пір я продовжую воювати за себе і за Дмитра, хочу віддати «борги». Тільки із Брод перевівся служити у Полтаву. Коли лечу над кам’яним хрестом, встановленим на честь загиблих льотчиків, «махаю» крилом». Кладу квіти до меморіалу загиблим воїнам, серед яких — молодший брат.Завжди відчуваю, що він поряд, став для мене янголом-охоронцем ».
…У 2016 році тодішній Президент Петро Порошенко нагородив командира вертольоту вертолітної ланки вертолітної ескадрильї, майора Сергія Шингура орденом «За мужність».
Зокрема, 3 червня 2014 року майора Шингур виконав два бойових польоти на прикриття висадки спецгруп в районі міста Лиман, та вогневе ураження блок-посту і угруповання бойовиків в районі селища Райгородок в умовах інтенсивного обстрілу зі стрілецької зброї з боку бойовиків, чим забезпечив прорив колони техніки Збройних Сил України. За час АТО Сергій Шингур виконав понад 120 бойових вильотів в райони Сонячного, Гранітного, Зеленопілля, Дачного, Іловайська, в умовах інтенсивної протидії засобів ураження незаконних збройних формувань, евакуював з зони бойових дій близько 150 поранених військовослужбовців. Коли забирав нагороду, зі сльозами на очах Сергій Шингур сказав : » Це Дімка герой. А я що?»
Віталіна Володимирова
