Чоловік працює заступником начальника 59 військово – мобільного шпиталю. Медичний заклад знаходиться на Луганському напрямку. Почесну державну нагороду — орден Данила Галицького – вручили за відвагу при сумлінному та бездоганному служінні українському народові.
Лікар знаходиться на фронті від початку війни. Чому він вирішив присвятити своє життя армії, з чого починав та як ставиться до війни на Сході України — читайте далі.
– Бійці до нас потрапляють різні. Хтось з понівеченою психікою, хтось з серйозними травмами. Вони всі чорні – засмаглі під гарячим сонцем. Прибувають з обстрілів. З тих самих обстрілів, що йдуть із Золотого, Горіхового, Кримського… Когось підриває на мінах, і він може забути своє ім‘я, але щоночі прокидається в холодному поту та гукає своїх побратимів, тих, кого вже немає в живих … На це боляче дивитися, але ми їх розуміємо…
– Як особисто для вас розпочалася війна на Сході України?
– Про війну говорити важко, коли ти постійно перебуваєш серед поранених та скалічених. Я прийняв її як патріот України. Але ставлюся до неї дуже негативно, оскільки відразу розумів, на чиїх руках невинна кров. У 2014 р. я був на пенсії – звільнився у 2013 році. Та коли все почалось, я бачив, що гинуть молоді хлопці. Як військова людина не міг стояти осторонь, тому виявив бажання служити. Спочатку була мобілізація. Як добровольця мене взяли до Луганського мобільного шпиталю – це вінницька частина, в якій я раніше працював.
Поле бою – це не мирне небо! Ти постійно в напрузі, адже безперервний потік поранених, та обстріли, що можуть початися кожної хвилини…
– Ви пов‘язали своє життя з військовою медициною. Що зумовило ваш вибір?
– Я закінчив медичне училище, а потім мене призвали на службу. Все склалося само собою – це були 80-ті роки. У військовій медицині з 1988 року. Ще тоді служив у Грузії, на кордоні з Афганістаном, у пустелі Каракум. Тоді потрібно було рятувати бійців, а не думати про те, що ти хочеш. Я лікар загальної практики, але на війні доводилося бути тим спеціалістом, якого потребують. Перші травми моїх побратимів дали зрозуміти мені, що медицина – це моє покликання.
– Ви щодня лікуєте важкопоранених. Чи доводилось проводити евакуацію з поля бою?
– Я не вважаю себе героєм. Дуже легко працювати з медиками, які чітко та якісно виконують свою роботу! Вся наша команда разом. Ми як одне ціле – боремося за кожне людське життя. Я був у супроводі карети, яка доставляла поранених. Та найстрашніше – коли твої товариші не повертаються з завдання – дуже часто страждають медики. Були і вогнепальні поранення. Одного разу обстріляли медичну машину, яка везла важкопоранених бійців. Медбрат повернувся живий, але з важкими травмами… Кожен лікар, кожен мій колега – на війні герой.
– Поділіться з нашими читачами, що відчуває досвідчений військовий лікар, коли бачить молодого важкопораненого бійця?
– У такі моменти ти не думаєш про подвиги і про відчуття. У тебе є завдання, і ти мусиш його виконати. Емоції відсутні – ти рятуєш життя. Немає інших думок. Лікарі не мають на це права. Та за всі роки пам’ятаю кожного бійця, їхній біль. З цим потрібно змиритися, бо нічого іншого вдіяти не можеш – ти не можеш зупинити криваву війну.
– Як змінилася військова медицина від початку війни до 2020 року і під час пандемії коронавірусу?
– Можу заявити, що фронтова медицина піднялася на великий ступінь. Адже в мирний час жоден лікар не бачив подібного. Там, на передовій, здобувається досвід та відпрацьовуються вміння. Серед медичного складу – найбільше молодих. Вони не бояться. Молоді офіцери набувають досвіду та в майбутньому створять потужну медичну основу нашої країни. Після фронту неможливо бути непрофесіоналом. На даний момент великі ускладнення спричинила пандемія COVID-19. Потрібно робити регулярні тести та огляд.
Софія Копач
