Мама переживає за сина, не в захваті від ідеї повертатися в політику. Але сама відразу ж виправдовує його вчинок: «Політика — це його».

Як живе мама вінницького політика? Відверте інтерв’ю з мудрою і вольовою Галиною Кармалітою, зовні схожою на актрису Нонну Мордюкову — красивою і сильною. Свою породу вона передала старшому Сергію. Про владу та дитячі мрії Сергія Кармаліти стати генералісимусом мама вперше розповідає читачам «33-го каналу».

«Він народився «в сорочці». Акушерка Сергійка врятувала…»

– Народився Сергій вночі, о 2-й годині. На Уралі ми жили… Пологи були дуже складні. Сергій народився «в сорочці» і кілька разів оповитий пуповиною. Був уже синій — не вистачало кисню. Спасибі акушерці — врятувала. П’ять днів мені його не давали, дуже переживала… А на шостий день принесли — маленький гарненький хлопчик…

– Як опинилися в Вінниці?

– Чоловік звідси родом. І він мене забрав: куди голка — туди нитка. Вова тоді служив в армії. Спочатку приїхали сюди у відпустку — до батьків. Вони запропонували залишитися в Вінниці. Сергію було тоді чотири місяці… Залишилися. Звичайно, мені було важко, але нічого…

Коли Сергію виповнилося три роки, пішла працювати на завод. Спочатку на авіаремонтний — обтягували матеріалом крила літака, фюзеляж. Робота складна. Минуло два роки, і я знову завагітніла — знову декрет. З’явився Сашко…

Сергій ревнував. Звик, що він один, улюбленець. Кожна дитина хоче уваги. А потім Саша підріс і старший брат навчив його повзати, грався з ним. І полюбив. Тепер вони дорослі дядьки…

– А ким він хотів бути в дитинстві?

– Генералісимусом! У нього військовий кашкет був, одягав його, командував…

– Вас у школу часто викликали?

– Не викликали. У школі Сергійко не бився.

У перший клас пішов у школу №33. Вчительку звали Марина, завжди його хвалила: «Сидить на уроці, розмовляє, а лише запитала, про що я говорила, і він відразу відповів». А мені зізнавався: «Я одним вухом чую вчительку…» Математику любив, швидко розв’язував приклади… А потім відкрили нову школу №10, перейшов туди.

– 90-ті роки: всі голодні, радянських ідеалів вже не було, а нові не сформувались…

– Ми ніколи не були голодними. Чоловік працював у колгоспдортресті спочатку інженером, потім майстром, а згодом призначили директором. Гроші заробляв пристойні в ту пору. Ми нормально жили, всього вистачало. Я часто їздила в Росію — в гості до батьків. У санаторії їздила. Вова залишався з дітьми.

– Хто більше виховував Сергія Володимировича — мама чи тато?

– Ми обоє. Але батько по два рази не повторював.

– Ремінь?

– Ніколи! Я давала запотиличник. Батько не визнавав, коли батьки б’ють дитину. Сергій був слухняний. Нашкодить – тоді я з ним сідала розмовляти. Я така, що теж не любила дітей ображати. Це ж діти…

Він не боявся мене. Дівчаток приводив, знайомив.

– Ви могли «забракувати»?

– Ні! Я нормально до цього ставилася, дівчата були симпатичні, гарненькі. Чаєм їх завжди поїла.

– А Люду — дружину — відразу прийняли?

– Я всіх приймаю. Люда дуже компанійська, відкрита. Гарна, мені подобається. Вона не затиснута. Я люблю таких. Вона мені відразу допомогла, посуд помила… І я така.

«Не було у мене радості, коли його обрали депутатом»

У 1998 році у Вінниці почали тиснути маршрутників — «віджимати» бізнес. Тоді спалили першу «маршрутку». Через п’ять років їх почали підривати — з пасажирами. У міліцейське «відпрацювання» потрапив і депутат міськради Сергій Кармаліта. Оголошував голодування. У СІЗО написав передсмертну записку депутатам міськради. Правда, потім прокурор вибачався…

– Галино Петрівно, як Ви пережили арешт сина?

– Як мати може реагувати? Важко мені було. Я сумнівалася: як так?

– Чи чули закиди від сусідів?

– Ніхто мені нічого не казав! Якщо хтось щось скаже, то я їм відповім! У мене прямий характер. Ви у себе під носом дивіться, я сама розберуся зі своїм сином. Ніколи плітками не займалася. І Сергій теж це відчував і бачив. Він маму відчуває.

– У Вас з ним є невидимий зв’язок?

– Думаю, що є. Він мені казав: «Мамо, ти як скажеш, так завжди і є. Хоча говориш багато». Я кажу: «Ні, це я тебе так оберігаю від небезпеки». Кожна мати каже, що її дитина хороша. Я не хвалю його, розумієте, він такий різкуватий, але по натурі Сергій — добряк.

– Може вибачитися?

– Може. Я теж можу вибачитися.

– Коли його перший раз вибрали депутатом, якою була Ваша реакція?

– Радості у мене не було. Тому що серед депутатів багато брехунів. А Сергій мій із загостреним почуттям справедливості. Йому важко серед тих, хто заради власної наживи безсовісно використовує людей. Тому переживала за сина: як йому вижити серед безпринципних? Чесно зізнаюся, я боялася, що Сергій не витримає випробування владою. Але вона його не змінила. Хіба що навчився краще розбиратися в людях.

– Ваш син знову йде на вибори.

– І навіщо? Це його вибір. Він любить політику. І я її люблю — постійно “тирчу” в телевізорі. Всі політичні шоу дивлюся — Савіка Шустера і всіх інших… Люблю їх і лаюся з ними. Є, звичайно, люди правильні, а є баламути — брешуть і брешуть.

Нехай він йде на вибори, але тільки щоб це було безпечно для нього. Материнське серце неспокійне. Я не можу казати, що боюся за нього — він дорослий мужик. Хочу, щоб було благополуччя в його сім’ї. У всьому і завжди підтримаю.

– А Ви живете на його виборчому окрузі?

– Ми з чоловіком на проспекті Юності живемо. Його округ був на вулиці Артоболевського (Воїнів-Інтернаціоналістів).

Розумію, що будуть гидоти про нього писати, розповідати. І що? Хто зараз не грішний? Скільки всього напридумують…

…Сергій мені на день народження телевізор подарував… Новини дивлюся. І турецькі серіали. І кинути не можу, і соромно, а все одно дивлюся. Надю Савченко обожнюю — вона правильна людина. Вона сильна. Адже жінки сильніші мужиків. Якщо у мужика щось погано, вони спиваються або ще щось гірше… А Сергійко мій — не такий. Він не буде спиватися. У нього є сила волі. Ось чоловік мій — Вова, він Діва за гороскопом — спокійний, дуже делікатний, не крикне ніколи, нікого не пошле нецензурною лайкою. Я — Козеріг, я веду його по життю.

– Ви були комуністкою?

– Ні. Я була активна в школі, але на керівній посаді не була. Працювала у відділі головного технолога на «Терміналі». У хорі співала. Їздили всюди — в Закарпаття, в Болгарію…

– А старший син співає?

– Є слух і голос, маленький був — співав. Але зараз не чула, щоб співав…

У дитинстві займався веслуванням, ходив на бокс. Хлопчику треба чимось займатися, а не біля мами сидіти.

Коли малим був, я бігала, захищала його. У нас у п’ятиповерхівці поруч жила нехороша сім’я — алкоголіки, і хлопчаки їхні Сергійка почали ображати. Я вийшла до них, а вони по поверхах розбіглися. А потім подружилися — це ж хлопці.

– Пити, курити коли почав?

– Він не курив у нас, не бачила. Не помічала, щоб пив. Батько не пив і не курив… Я сама така, хіба що зі співробітницями збираємося, то трохи коньячка соком розбавляємо.

Люда розповідала, що Сергій бігає вранці, в басейні плаває. Я йому теж казала: «Синку, не розслаблюйся. Не треба лежати цілими днями — треба спортом займатися. Ти ж чоловік».

«Я дуже горда людина: краще буду злиденна, але ніколи не попрошу. Не так вихована»

– Галино Петрівно, яка у Вас пенсія?

– 2400 гривень… Ось як прожити? Але я ніколи нічого не просила. Я дуже горда людина: краще буду злиденна, але ніколи не попрошу. Краще буду голодна. Не так вихована.

– А у сина просите?

– Ні, він сам дасть. Слава Богу, допомагає, закупівлю продуктів робить, ліки купує. Якщо попросити, він не відмовить. Тільки я не прошу… Батькові зараз допомагає — він дуже хворий. Робили операцію, мало не помер. Врятували. На вулицю не виходить.

– А Сергій Володимирович «викручувався» перед мамою?

– Ні. І не брехав… Знаєте, що я скажу: ми, матері, дуже мало своїх дітей знаємо. Розумієте, не всі діти можуть бути відвертими з матір’ю або з батьком. Один боїться, а інший соромиться. Вчила синів розповідати, якщо хтось образить. Сергій сам справляється.

– А порад просить?

– Одного разу запитав: чи треба йому політика? Я його запитала: «Навіщо ти туди лізеш?» А він мені каже: «Мамо, це моє». Якщо це його вибір, що я можу сказати? Його все одно не переконати, правда ж? Він — мужик. Якщо у нього все вийде — значить, добре. А не вийде, то що ж. Життя іде… Головне, щоб здоров’я було. Все інше — дрібниці.

– Як виборець що б Ви просили поміняти в Вінниці, що не подобається?

– Я скажу про своє, про наболіле. Мені не подобається медична реформа. Не можна так знищувати людей. Щоб зайти до невропатолога, треба йти до сімейного лікаря за направленням. Кажуть, що гроші ходять за пацієнтом. Не ходять вони за нами — це ми за ними ходимо. А я за ними з паличкою. Приходжу, а там черга…

– Можете сказати синові — і він вас відвезе в платну клініку.

– А я щось не вірю цим платним клінікам. Ось у мене очний лікар дуже хороша — молода, розумна, знає свою роботу. Вона мене питає: чому я прийшла без направлення? Пояснюю, що сімейний лікар втекла від мене. Дістаю гаманець, як в платній клініці… Важливо інше — знайти потрібного лікаря. Я не можу йти до будь-якого.

– А Ви читали інтерв’ю сина про те, чому він повертається в політику — в відкриту пішов проти Гройсмана і Моргунова?

– Ні, а що він там наговорив? Про нього і так все всі знають.

– Вам, як мамі, хочеться прикрасити?

– Я знаю, який він син. У кожного є свої помилки в житті. Я ж теж не біла і пухнаста. Різне в житті було.

Сергійко все переніс в житті, у мене за нього душа болить, тому що він некорисливий…

Мама у мене росіянка, а тато — з Харківської області. Коли вони одружилися, він тільки по-українськи говорив, по-російськи не вмів. Батько на Уралі служив, військовий був. Тому таке у мене коріння. Мама ніколи не кричала, не підвищувала голос. А тато мав жорсткий характер. І в Сергійка такий.

– І у вас?

– Ну, не знаю. Напевно.

Справа в тому, що я правду завжди кажу в очі. Потім, звичайно, ця правда боком вилазить. Адже можна було не казати її. Але мене так муляє, що не можу мовчати. А буває прикро просто… З віком характер пом’якшав.

Мариночка, внучка моя, каже, що тато на неї ніколи не кричить. Любить дуже її. Маленька була — тягав її постійно на руках.

Нещодавно її малюнки знайшла. Так гарно. Не перемальовувала. Діти зазвичай бавляться, а вона сяде і малює. Маринка і зараз спокійна дівчинка. Іноді скажу їй щось, вона може і відповісти, але не різко.

Зовні схожа на сина, і моє є у неї. Але вона руденька.

Творча натура у Маринки — в маму… Я задоволена, що у Сергія така дружина — вона все вміє. І під’їде завжди, в лікарню завезе. У мене в 2014 році була онкологія. Людка за мною бігала, Сергій нервував страшно. Я вже ходити не могла. Волосся повилазило, худа, чумна… Нічого — вижила.

1 вересня у чоловіка день народження. А у мене — 1 січня… Я так не люблю ці іменини, щоб ви знали. Ненавиджу! Тому що буде 70. Кому треба в цьому віці свято? Але діти пам’ятають, приходять, треба святкувати… «Золоте весілля» було в тому році, відсвяткували з дідом. Він хворий, бідненький … Бабуся танцювала сама… Аж не віриться — 50 років разом. Цікаво так прожили.

– Хто з синів успішніший: Сергій чи Саша?

– Сергій. Вони різні. Сашко більш спокійний, лояльний, нікуди не вилазить. А Сергій — головний, він господарник — сильний по натурі. Йому мало місця. Якщо він народився і мало не помер, але вижив, значить, недарма. Правду кажуть: «в сорочці» народжуються щасливчики.

І я щаслива: троє онуків. У Саші — два сини, у Сергія — дочка. Хотілося б ще…

Сергійко молодий був гарний, в школі за ним бігали, говорили: «Ален Делон». Це зараз він сивий, а тоді був темно-русявий, чорні вії і блакитні очі. Тепер чомусь зелені.

Терпіння і удачі йому бажаю у всьому. І щоб йшов прямо, а на сторону не звертав і не падав. Мій батько теж займався політикою. Виступав, писав листи… А мама докоряла: «Що тобі дала твоя політика?» Мужиків важко зрозуміти — у них своя лінія. Напевно, так природою закладено.

– Кажуть, що в політику йдуть ті, кого недолюбили в дитинстві?

– Неправда! Це не про любов. Політика — це жага влади. Мені так здається.

– Влада дає гроші?

– Сергійко не бідний — гроші у нього є. Влада йому потрібна для себе — це внутрішнє бажання. Це його реалізація себе. І головне — він допомагає іншим. Вірю, що його багато хто підтримує. Хоча сьогодні він — революціонер. Нелегко буде боротися з системою.

Знаєте, ким я хотіла бути? Актрисою. Я співала. Порівнювали мене з Нонною Мордюковою. Голос гарний був. Казали, що співаю краще Матвієнко. Люблю «Ой, чий то кінь стоїть»… Але голос став хрипіти. Коли бабці співають в телевізорі, мені хочеться сказати: «Бабусю, треба воно тобі?!» Але кожному своє: вона поспівала – і їй добре. Кожна людина знаходить себе в чомусь.

Ось у мене зараз болять суглоби, а я так хочу займатися спортом. Я ходила на плавання, бігом займалася… А тепер кістки просто тануть. Але за собою стежу: я себе люблю, яка я є.

Так, є свої звички. Я відмовилася від нового телефону, тому що звикла до свого — кнопкового. Ми живемо стільки років в одній квартирі, хоча мені важко зараз пішки підніматися на 5 поверх…

– Син міг купити будинок?

– Пропонував. Декілька разів. Відмовилася. Чоловік ні в яку не хоче. У приватному будинку стільки роботи. А тут сидиш в цій коробочці, поприбирав — і чистенько.

Внучата приходять, всіх тут няньчила. Справлялася, на мене їх залишали. Мені подобалося — люблю дітей. Коли онуки довго не приходять, то я їм дзвоню: не можна бабусю забувати. Приготую котлетки, курочку, картопельку — те, що вони люблять. Для рідних людей у мене є ще сили. Люблю їх усіх. І всім бажаю щастя!

Олександра МАЄВСЬКА