Олег Юрійович Алекса, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, майстер спорту СРСР з боксу та мотокросу, президент Федерації боксу Вінницької області, член Виконкому Федерації боксу України, депутат Вінницької міської ради кількох скликань, голова постійної комісії Вінницької міської ради з питань освіти, культури, молоді, фізкультури і спорту. Закінчив Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Ко­цюбинського та Київський національний університет будівництва і архітектури, отримавши спеціальність інженер-будівельник.

Майже весь життєвий шлях Олега Алекси — це подолання перешкод та тренування для здійснення нової мрії. Ще при виконанні військового завдання, під час строкової служби в лавах Радянської армії, він став інвалідом другої групи.

Проте це не зламало його дух і, повернувшись до ци­вільного життя, він активно займався спортом.

Для нього спорт став життєвим кредо. Тому не дивно, що після завершення боксерської кар’єри Олег Алекса не міг залишити активний спосіб життя і зацікавився одним з найбільш екстремальних та небезпечних напрямів — мотокросом. Регулярно брав участь у професійних українських, європейських та світових змаганнях.

У 2009 році Олег Алекса травмувався під час тренування, отримавши близько сотні переломів усього тіла. Цілих вісім операцій було необхідно, щоб повернути його до активного життя. Незламний дух і сила волі допомогли йому вже у 2012 році знову взяти участь у змаганнях.

«У мене була мрія — взяти участь у ралі «Париж — Дакар». Для цього потрібно було мати чималі кошти та бути в ідеальній формі. Спочатку я обіцяв собі залишити спорт у 50 років. Не вийшло — мрія виявилась сильнішою. Кожен рік я відкладав участь у ралі, збирав кошти, не полишав тренування, допоки не сталася трагедія у Чернівцях…» — розповідає Олег Юрійович.

У 2017 році на чемпіонаті світу з мотокросу в Чернівцях Олег Алекса, перебуваючи в лідерах на останньому етапі гонки, впав і травмував шийний хребець, в результаті чого був повністю паралізований. Лікарі не обіцяли нічого та не давали жодних прогнозів. Його тіло повністю втратило рухомість та нервову чутливість.

«Найбільше в житті я боявся перелому шиї. На жаль, саме це зі мною і сталося», — згадує Олег Алекса.

Лікування у Вінниці протягом тривалого часу, згодом транспортування в нерухомому стані у державу Ізраїль та реабілітація там протягом 6 місяців — усе це дало йому можливість сісти в інвалідний візок і повернутись на батьківщину. Після цього на Олега Алексу очікував реабілітаційний центр в Трускавці та постійні, щоденні, багатогодинні виснажливі тренування вже вдома у Вінниці. Так він жив протягом трьох років після жахливої катастрофи.

«В думках постійно вирували спогади про активне життя, і вони жахливо дратували мене. Розуміння, що вони можуть так і залишитися лише спогадами, не давало спокійно спати. Найтяжче — психологічно усвідомити, що ти більше не відчуваєш своє тіло, що з великою ймовірністю більше ніколи не зможеш встати та піти, пробігти бодай кілометр, кататися на лижах, танцювати», — ділиться спогадами Олег Юрійович.

Найскладніше було на початку. На жаль, людям з інвалідністю в Україні мало хто пояснює, як навчитися жити з цим і психологічно, і фізично. Ніхто навіть не пояснює, як вирішувати побутові питання, не допомагає знайти роботу. Катастрофічно не вистачає спілкування з людьми, які розуміють твій стан, які проходять через схожі труднощі кожного дня. Думки — все покинути та здатися — стають все більш нав’язливими. В людини лишається два вибори — мовчки чекати смерті або встати з ліжка і повернутись до нормального життя. Власне бажання та сила волі — єдині помічники.

«У цій справі кількість намагань переходить у якість. І травинка здатна прорости крізь бетон. Першою перемогою було — доторкнутися до власного носа. Потім сісти, встати з ліжка. Перший крок, другий, десять кроків…» — відверто говорить Алекса.

Олег Юрійович заново вчився керувати власним тілом, яке більше не мало нервових відчуттів, та правильно рухатися. Категорично відкинув навіть думку залишатися у візку та сказав прибрати його з дому.

«Це не диво. Це надзусилля і щоденна робота. Він прокидається зранку і до самої ночі важко, попри страшний цілодобовий біль, який не вщухає, іде до своєї мети. На моїй практиці, після такої травми, я вперше бачу, що людина має стільки наснаги, докладає таких зусиль, щоб знову ходити. Цього б ніколи не відбулося без неймовірної спраги до життя», — ділиться враженнями реабілітолог, фізичний терапевт Олега Юрійовича, Сергій Соколов.

Олег Алекса розповідає, що насправді був день, коли він зірвався. Зібрав речі і поїхав до будинку престарілих чекати смерті. Не міг більше боротися, бачити, як важко близьким поруч з ним. Проїхав три заклади — його не взяли в жоден. Відповідали, що надто молодий та проблемний. Тоді він вирішив повернутися і продовжити шлях до нової мрії — повернутися до нормального способу життя.

«Кожного ранку я читаю молитву. Бог дає тим, хто просить. Але вкрай важливо багато працювати та цінувати життя».

Сьогодні Олег Юрійович вже здатен робити деякі кроки без сторонньої допомоги, намагається самостійно займатися побутовими справами та продовжує мріяти хоча б про часткове відновлення минулого активного життя. Також неймовірне натхнення до звершень дають йому донька та троє синів, якими він щиро пишається.

Увесь час після повернення у Вінницю він не полишав громадську роботу. Через своїх помічників, друзів та знайомих завжди був у курсі питань громадського життя та проблем свого міста, продовжував допомагати вінничанам.

Не залишається Олег Алекса і осторонь культурного життя. Отримавши попередньо дозвіл у лікарів, з другом відвідав прем’єру вистави «Квітка». Олег Алекса вважає Квітку Цісик прикладом того, що не можна здаватись, тож не міг пропустити таку подію в місті.

Олег Алекса знаходить можливість займатися благодійністю, допомагає нужденним, людям з інвалідністю. Алекса є віруючою людиною, відвідує храм та підтримує церкву.

Сьогодні у Олега Юрійовича є чітка мотивація не зупинятися на шляху до якомога більш активного способу життя. Передусім для того, аби продовжувати відстоювати інтереси усіх вінничан та працювати на благо рідного міста.

Спорт, як справа всього життя, назавжди залишається в його серці. Він і зараз продовжує керувати Федерацією боксу Вінницької області та робить усе можливе для його розвитку на рідній землі. Разом з тим, він не полишає мрію колись знову сісти на мотоцикл, хоча б ще один раз.

Андрій ВЛАСЕНКО