Але від мене мама відмовилась у пологовому. Бо маю хворобу серця. Сестру забрала… Це було тоді великою таємницею партбосівської родини.
А я про це дізналась через 20 років. Бо мене всиновили батьки, виростили і допомогли знайти біологічну родину. Але маму-актрису не застала — вона покінчила із життям, а батько — спився… Не знаю, чи провина переді мною, чи інші докори сумління надламали їх…
А ось сестра у мене — красуня. І це її бабуся з дідом, відомі у Вінниці люди, водили по всіх театрах і гуртках, влаштували в елітну гімназію… І видавали за доньку! Єдину і неповторну!
– А я бачите, яка товста – майже 130 кілограмів важу… І не тому, що звикла заїдати свої стреси і тривоги… Просто вроджена хвороба серця зі мною на все життя. Але те, чого злякались мої зіркові біологічні батьки, не стало перешкодою для тих, хто мене всиновив, — розповідала мені на зустрічі Ольга.
– Вони зібрали великі кошти та поставили мені перший шунт, а у 16 років досвідчені хірурги поміняли на більш сучасний. Я розумію, що життя моє залежить від рук лікарів і прийомних батьків, які постійно забезпечують моє життя медичною допомогою та ліками.
Але пошуки біологічних розпочала не тому, що мені не вистачало батьківської любові. З цим мені дуже пощастило — мене удочерили дуже добрі люди з села Вінницького району. До 7 років я навіть не підозрювала, що вони мені не рідні. У школі мама однокласниці розповіла, як колись з моїми батьками дружила і вони ділилися з нею найпотаємнішим.
Мама не стала нічого вигадувати. Плакала, обіймала мене, цілувала, але розказала правду. Допомогли розшукати мою біологічну сім’ю. Я їм за це особливо вдячна, бо вони мені дали право вибору, з ким залишатися. Але, зрозуміло, що я їх не покину, бо дуже люблю.
Тому коли дізналась, що я всиновлена, одразу розпочала пошуки.
А далі переді мною почав вимальовуватись мало не серіал – життя, до якого я, мої батьки і сестра мали відношення.
Уявіть собі стан, коли дізнаєтесь, що ви не лише покинута в пологовому, а ще й із двійняток і у вас є сестра. Але її взяли, а вас залишили… Забракували тобто…
Думаю, мама не хотіла мене залишати. Це батько наполіг і мої дідусь з бабусею. Вони були дуже відомою родиною у Вінниці. Дід був тоді головою облдержадміністрації чи ради… Увесь час у достатку жили. Мали єдиного сина, якого відправили вчитися на дипломата у Київ. Там він познайомився з моєю мамою. Вона була акторкою, грала в оперному театрі, усі передрікали їй блискучу кар’єру на сцені. А вона закохалася у батька, все покинула і приїхала у Вінницю. Тут жили з батьками у двоповерховій квартирі, розкіш там була, але щастя не було. Коли мама завагітніла, то ще не було УЗД та інших скринінгів. Лікарі казали, що буде двійня, але дитину з вадами ніхто не чекав. Професура, яка на вимогу діда оглянула мене, одразу поставила невтішний діагноз. Сказали, що я не довгожителька і моє серце рік-два протягне… То для чого мучитись?
Після цього дід з бабою поставили ультиматум, щоб забрати лише здорову дитину. Батьки так і зробили. Мама, напевно, не могла з цим змиритися. Терзала себе і через 9 років, як народились ми із сестрою, наклала на себе руки — повішалася у ванній кімнаті. Тато переїхав до Києва, дід його в МЗС влаштував. Але з роками став випивати, наркотиками балуватись, його поперли з роботи. Сестру-«двійняшку» виховували як рідну їм доньку, а не онуку. Хоча над батьком тряслись, викупляли його із поліції, лікували за кордоном. Дід з бабою і до ворожок возили, і до лікарів, а він не просихав, усе нажите ними добро поміняв на пляшку…
Коли я розплутала весь цей клубок моєї біологічної родини, зізнаюсь, що стало легше на душі. Але спілкуюсь лише із сестрою. Наяву ми ще не зустрічались. Її лише на фото та по відеозв’язку бачила, бо вона навчається в США і через карантин не може приїхати. Хотілося б із нею зблизитися, та не знаю, чи вдасться, бо ми по-різному виховані…
Тепер розумію, що ні гроші, ні статус — не гарантія щастя… Мрію також всиновити дитину, на якій, як і на мені, поставили хрест. Але впевнена, що любов від усіх бід лікує. Я тому приклад!
Розповідаю це людям, щоб на прикладі нашої сім’ї тисячу разів задумались, перш ніж хтось чи обставини змусять відрікатись від рідних дітей. Скажу чесно: не розумію і тих, хто залишає своїх дітей на чоловіка, сестру, бабцю та на десятки років їде на заробітки за кордон. Це, вважайте, що діти здані в інтернат…
Міла ПОЛІЩУК
Від редакції. Ми познайомили вас, шановні читачі, зі сповіддю читачки, яка має свою точку зору на життя. Ви також можете поділитись своїми думками про проблеми, які вас хвилюють.
