17 листопада на українських телеекранах стартував комедійний серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Головну роль зіграв 33-річний актор родом з Могилева-Подільського Юрій Дяк, в якого за плечима понад 50 ролей у кіно та театрі!

Дія фільму відбувається на Запоріжжі наприкінці XVI ст. Головний герой — вихований шляхтичем селянський хлопець Іван. Краде коштовності в московського царя, щоб викупити матір із турецького полону. Серед награбованого була магічна сережка — запорука непереможності російської влади. Ховаючись від переслідувача, Іван губить прикрасу. Вона потрапляє на Запорозьку Січ. Тепер має поцупити сережку в козаків, а це значно важче… Про свого героя Івана, інші кіноролі, звання заслуженого артиста та рідну Вінниччину актор театру імені Лесі Українки Юрій Дяк розповів у ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню.

– Я не з акторської родини, батьки – робітники. Зараз вже на пенсії. Мама свого часу працювала у друкарні на свинцевих верстатах, звідти перевелась на машинобудівний завод, працювала у цеху пластмас. Після декрету так склалось, що трудилась прибиральницею, – каже Юрій Дяк. – Тато ремонтував та займався пусконалагоджувальними роботами на млинах. Старший мій брат нині живе під Києвом, займається підприємницькою діяльністю.

– Чому вирішили стати актором і коли вперше отримали перший досвід у професії?

– Пригадую, як у першому класі проводили письмове опитування на тему «Ким ви хочете стати?» Однокласники писали, що лікарями, міліціонерами, вчителями, а я – клоуном. Коли ж мене мама запитала, чому саме клоуном, я відповів, що подобається, коли люди сміються та отримують задоволення з того, що я роблю. Після школи вирішив йти до театрального інституту імені Карпенка-Карого. Так, було непросто вступити, адже багато людей претендують на одне місце. Але все вдалось. Батьки не під­тримували рішення стати актором, і з дев’ятого класу у нас була запекла боротьба. А потім я все-таки переміг! Вперше став виходити на сцену у драмтеатрі на другому курсі, це був 2006 рік. Мене помітив художній керівник театру та за сумісництвом мого курсу Михайло Рєзнікович і запросив у нову виставу «Ромео та Джульєтта». Це був такий україно-німецький проєкт, де ми грали російською, українською та німецькою мовами. Я зіграв друга Тібальда, слів у нього не було.

– Частіше граєте позитивні чи все ж негативні ролі? І яка з ролей була для вас найскладнішою?

– Я над цим не задумувався та не розподіляв. Позитивна чи негативна роль — ти завжди маєш бути адвокатом своєї ролі та виправдати те, що граєш. Якщо ти не полюбиш свою роль – тоді нема сенсу виходити на сцену чи знімальний майданчик. Непростою, але безмежно цікавою була підготовка до ролі Івана у 12-серійному фільмі «Козаки. Абсолютно брехлива історія».

– Розкажіть детальніше про цей серіал, адже його прем’єру лише у перший день переглянули понад два міль­йони людей! Як склались стосунки з колегами і як ваші батьки оцінили роль Івана?

– Якщо точніше, то 2 мільйони 600 тисяч. Мене запросили на роль козака Івана, я прийшов на кастинг. Не знаю точної кількості конкурентів, але вони були, проте обрали мене. Для ролі читав літературу про козаків, згадував історію України. Спеціально відпустив волосся та бороду. Займався з каскадерами, у тренажерній залі (інколи тричі на день), опанував верхову їзду. Читав сценарій, опрацьовував його. Це все, звісно, є робота над роллю. Зйомки відбувались минулого року від кінця червня до кінця листопада на території музею Пирогова, Буцького каньйону, Коростишівського каньйону, Хортиці, Хотинської фортеці, Києво-Печерської лаври, потім були павільйони. Деякі трюки, неважкі, виконували ми, інші – каскадери. Були сцени, де я польською розмовляю. І взагалі, Іван — це простий сіль­ський хлопець, але водночас він розумний і зов­сім не простак! Це людина, яка знає, чого хоче, вміє викручуватись і хитрість використовує тільки в світлих цілях — хоче викупити матір з полону. Я вважаю, що це найвищий прояв любові до матері, і це важливо! Такі ролі трапляються не так часто. Буває, лю­ди все життя працюють і не отримують їх. Так, трішки тру­сились колі­на, коли був на висоті шести метрів на ка­ньйоні, коли лежав поряд із 200-кілограмовим поросям.

Із колегами по серіалу у нас склались гарні стосунки, всі чудові актори та прекрасні люди.

– Чи часто буваєте на рідній Вінниччині?

– Востаннє був вдома на Різдво. А до того не приїжджав півтора року через насичений графік. Та коли буваю, ходжу у рідну школу, зустрічаюсь зі своєю вчителькою Наталією Бадан, за всі роки спілкування ми стали дуже близькими друзями. Ми, як рідні люди, можемо спілкуватись на будь-які теми. Люблю вдома спуститись до Дністра, бо виріс на березі річки, згадати, як ловили рибу, як купались… Це приємні спогади, вони надихають…

– Під час карантину ви відкрили собі нове хобі?

– Під час карантину — ні. Але вже кілька років малюю писанки. Сам навчився. Писанкарством займаюся не щодня, а кілька разів на рік. Це приносить задоволення, ти відволікаєшся від всього, і це класна терапія для душі!

– А чи була думка будувати кар’єру актора не лише в Україні?

– Минулого року я знявся у американському хорорі, зйомки відбулись в Україні, я грав англійською мовою. Зіграв юриста. Карантин трохи плани підламав, він мав вийти у прокаті на початку року, зараз, напевно, вийде на якихось стірімінгових платформах. Я ніколи не зарікаюсь щодо роботи за кордоном, але на даному етапі основна моя робота тут. Граю в театрі, знімаюся у кіно. Вісім років викладав акторську майстерність, але зараз взяв паузу в педагогіці.

– Два роки тому ви отримали звання заслуженого артиста України. Що для вас це означає?

– Це державна нагорода, оцінка праці. Мене подав театр за мою роботу, ролі. Це збільшує міру відповідальності перед державою, людьми та самим собою, це певний етап у житті. І ти маєш щовечора доводити на майданчику, сцені чи репетиції, що достойний цього звання.

Вікторія Микитюк