Скромно одягнений, на обличчі постійно усмішка. Мало хто знає, що це не простий вуличний музикант, а справжня легенда! Понад пів сторіччя він профе­сійно займався музикою, викладав гру на баяні, сопілці та гітарі дітям і студентам пед­університету, де керував оркестром! Працював у школах, садочках та училищах. Але через безгрошів’я змушений був виїхати у Німеччину, де й став справжньою зіркою Баварії та давав концерти для самого бундеспрезидента.

– Я — корінний вінничанин. У мене дві вищих освіти — педінститут та консерваторія у Львові. Там і опанував профе­сійно ноти. І вчив німецьку. У Вінниці де тільки не виступав — на під­приємствах, у колективах, ресторанах, писав партитури. В молодості ще й служив у ансамблі пісні і танцю Закавказького військового округу. В Іспанії грав у підводному ресторані. Якось з колективом виступали у португальському містечку Віла-Нова-ді-Гая, де я познайомився з одним німецьким кореспондентом, той потім запросив до себе в гості у Кельн. Коли ж постало питання пошуку коштів на подальше проживання там, вийшов вперше грати на вулицю! Німцям моя гра дуже сподобалась, і вони щедро віддячили! Свій баян «Юпитер» купив 45 років тому з рук. Кращого баяна не буває.

У співрозмовника 35 років педагогічного стажу. Близько 18 років він працював у Вінницькому педінституті. А коли син Олександра вступив до вишу Мюнхена, він вирішив виступати у Німеччині, аби бути поряд та допомагати своїй дитині. Почалось це в 2000-х роках.

– Одного разу під час гри до мене підійшов директор музичної школи і запросив на свято, де будуть присутні впливові євангелісти Баварії та бундес­президент. Спитав, чи не хотів би я виступити. Я погодився, хоча спершу не знав, що то за великий начальник. Вже потім дізнався. Після того про мене навіть писали у пресі, показували по телевізору! Я отримав перепустку в кращі будинки Баварії. І добре платили. Мене називають символом Мюнхена, бо граю там 20 років, — каже він. — Але зараз туди не пускають. Тож як почався карантин, почав грати у рідному місті.

Усі запитують: для чого мені грати в центрі Він­ниці? Відпо­відаю, що для душі, але душа моя ще й у гаманці. Якщо принесу трішки грошей, то жінці непогано. Це мій підробіток до пенсії. Вінницька публіка вдячна, підходять, балакають про життя, творчість, музику. І мені це подобається! Люди в нас інтелігентні. Питають, чи не змерз, пропонують чай. Підходять часто мої учні, студенти, друзі… Помітив, що дуже люблять вінничани та гості фокстрот «Ріо-Ріта», токкату і фугу ре мінор, вальси, українські народні та класичні композиції в моїй обробці. Люблять у нас «Щедрик», якось у Німеччині туристи заявили, що це американська мелодія, але я їм довів — вона з моєї рідної Вінниччини.

Віталіна Трудько