Сил і здоров’я вже також не має. Хата без вікон і дверей, за кілька десятків років без догляду осипається, через вікна свище вітер. Але він нею дорожить. Як і велосипедом. Це всі його статки. Боїться, аби ніхто не відібрав. Боїться, бо беззахисний і безпомічний. Можуть образити, віді­брати, навіть побити. Живе у своїй старенькій та аварійній хаті, миється біля став­ка. Старенького та немічного чоловіка помітили місцеві і взялись йому допомагати…

– Змалку пан Володимир залишився без матері, а батько, живучи із мачухою, не шкодував дитини. Кулаки, що летіли на голову, відбилися на стані здоров’я. Особливо у дорослому віці. Коли виповнилося 18 і забрали на військову службу, це не було помітно. Після служби підписав контракт і служив прапорщиком в Архангельську. Оженився, жінка з Вінницької області. Жили у Росії, — кажуть мешканці Козятина. — Але згодом, коли у нього почалися нервові зриви, вона покинула його і поїхала з дитиною додому. Володимир ще певний час служив. Але згодом і керівництву стала помітною хвороба. Його комісували. Якби на когось іншого, мав би гарну військову пенсію. Добився б цього. Він не добивався і навіть не думав тоді, що так можна зробити. Тож влаштувався там, у Архангельську, двірником. На той час професія була у дефіциті, хто наважувався працювати, отримував квартиру. Він також отримав. Але згодом знайшлися нечисті на руку люди, зрозу­міли, що його можна обхитрити. Налякали, що посадять у в’язницю за борги по аліментах, дали кілька речей у дорогу і відправили в Україну, присвоївши собі міську квартиру. Володимир злякався і поїхав. На вокзалі у Москві, де він робив пересадку, задрі­мав, а прокинувся — ні документів, ні речей, які брав у дорогу. Додому добирався довго. В основному через пункти міліції. Коли врешті дістався Козятина, пройшло кілька місяців. Тодішня депутат місь­кої ради допомогла узаконити його проживання на батьківщині, отримати український паспорт. Так він залишився у бабусиній хаті, що у Залізничному. До лікарів не звертався, щоб перевірили стан здоров’я і встановили групу інвалідності. Їсти собі не варив, грівся біля вогнища, має через це прізвисько Копчений.

У житті дуже безпорадний. Хотів би мати роботу — чи двірником, чи кочегаром, чи будь-ким іншим. Але на офіційну роботу його не брали, тому не має стажу для оформлення пенсії. Жив від підзаробітків у людей. Якщо хтось дає гроші просто так, обов’язково віддає, коли має. Якось побачили Володимира люди біля контейнерів зі сміттям, де соромливо вибирав щось поживне. Для нього це катастрофа, але голод примушує шукати їжу. Витягнув баночку із хроном, понюхав і поклав у мішок. Небайдужі побачили, підійшли. Зібрали з їжі, що було на той час, дали випити гарячого чаю.

Дідусь почав плакати від уваги до себе. Сказав: цю зиму, мабуть, не переживе.

Зрештою, після того як про ситуацію доповіли місцевій владі, дідуся з температурою, двосторонньою пневмонією забрали до ЦРЛ. Там згодом мали дізнатися, є в чоловіка коронавірус чи ні. Тому сподіваються, що він не буде обділений увагою медиків. Але що робити з ним далі – невідомо…. Місцеві благають владу поселити дідуся до будинку пристарілих, але чи дослухаються до них – будемо слідкувати.

Віталіна Володимирова