Спогади Михайла Климчука, колишнього артиста балету Вінницького театру, який у 1942-му отримав костюм у подарунок від Герінга, викликала неабияку цікавість у вінничан (див. тут – https://33kanal.com/news/109658.html). Ось його розповідь нашому кореспонденту у 2005-му році.
Петлюра зібрав у Вінниці “Білу сотню” – сто козаків на білих конях
– Вся моя сім’я, всі рідні жили українською ідеєю, – розпочав Михайло Венедиктович. – Я народився в 1923 році. Мамині брати Григорій, Максим i Кирило Досієнки у громадянську вiйну служили у петлюрiвськiй армiї, у “Бiлiй сотнi” УНР. Симон Петлюра формував у Вiнницi армiю i спецiально зiбрав сотню козакiв виключно на бiлих конях. Кажуть, красиве було видовище! Мій дядько з Пиляви був у повстанському загонi Арсена на Тиврiвщинi. Він згадував, як у громадянську вiйну “арсенівці” показували свою силу червоним – гарцювали на конях по центральній вулиці Вінниці, а чекiсти сидiли тихо як мишi. А коли чекiсти забирали зерно по селах, повстанцi їх убивали, розрiзали животи, набивали пшеницею i вiдправляли у Вiнницю.
– Але ж це справжнє звiрство!
– Звiрство було з обох сторiн. З націоналістами ще гiрше поводились – катували, карали, вiшали тiльки за те, що вони захищали свою землю, свiй народ. Отаман Якiв Гальчевський на Літинщині громив дивiзiї червоних. Комунiсти теж широко застосовували тероризм. В 1926 роцi в Парижi на вулицi Расiна агент ЧК застрелив 47-річного Симона Петлюру. А в 1938 роцi в Роттердамi агент ГПУ Павло Судоплатов вручив полковнику Євгену Коновальцю, засновнику легіону Січових стрільців і ОУН, пакет з бомбою, яка розiрвалась у того в руках. Після загибелі Коновальця ОУН очолив Степан Бандера.
Сусідка написала донос, і батька розстріляли
– У 30-му роцi батько вiдвiв мене в 2-у школу-гімназію. Я багато читав, малював, робив моделi лiтакiв, кораблiв, займався в дитячiй технiчнiй станцiї в Мурах.
Почалась колективiзацiя. Ридма ридали люди, коли їхнє добро забирали в колгоспи. По селах вирували повстання, палили все, що можна, аби в комуну не вiддавати. Дуже багато людей тодi загинуло вiд рук комунiстiв. Нi бiлогвардійці, нi отамани стiлькох не вбивали!
Батько якось посварився з сусiдкою, i вона написала на нього донос в НКВС, де вiн працював конюхом в господарькій частині. Нам сказали, що батьковi дали 10 рокiв без права переписки, але насправдi його розстрiляли і поховали в буртах на кладовищi бiля 26-ї школи.
Нас, дiтей, разом з мамою викинули на вулицю. Забрала нас до себе мамина сестра тьотя Феня. Її чоловiк, петлюрiвський офiцер, був розстрiляний i похований разом з нашим батьком. Життя у Голодомор було настiльки жахливе, що сучасна людина цього просто не в змозi уявити! В голод селяни помiняли на хлiб подушки, ковдри, рядна, сорочки, рушники, кожухи, чоботи… Все перейшло в руки торгашiв.
У 15 рокiв я поїхав в Одесу вчитись в художньому училищi. Отримав професiю художника, повернувся у Вiнницю i почав працювати декоратором в оперному театрi.
Відомі вінницькі артисти голодували
– В оперному?
– Так, у Вiнницi на мiсцi теперiшнього муздрамтеатру був 2-поверховий оперний театр з чудовою акустикою. Тут починалась трупа теперiшнього київського театру iм. Iвана Франка, тут спiвали українськi корифеї – Бучма, Паторжинський, Литвиненко-Вольгимут, Гнат Юра, Частiй, Донець (його потiм розстрiляли), Раїса Окіпна. Театр я дуже любив. Скiльки опер і балетів ми поставили!
В мене були “легкі ноги” і я поступив у балетну студію при театрі. Заняття вела нiмкеня Лiдiя Рiхтер, вихованка студiї Його Імператорської Величностi Марiїнського театру. Вона вчилась разом iз знаменитою балериною Єкатериною Гельцер i передала нам основнi прийоми петербурзької балетної школи. Я дебютував в оперi Аркаса “Катерина” за Шевченком, де виконував українськi народнi танцi – до речi, найскладнiшi народнi танцi в свiтi!
Артисти худi були, нужденнi – як i всi люди тодi. Пам’ятаю, в оперi “Євгенiй Онєгiн” на сценi дiвчата начебто варили варення, а наш прем’єр, “золотий оперний голос” Соловйов стояв за кулiсами i мрiйливо тягнув: “От би менi чайку та з вареннячком…” Тоді ніхто не мiг поїсти досхочу! В 1940 роцi оперний театр перевели у Сталiно (тепер Донецьк), а у Вінниці створили муздрамтеатр. Ставили “Циганку Азу”, “Дай серцю волю – заведе в неволю”, “Запорізький скарб”, “Енеїду”, “Вiй” за Гоголем… А тут вiйна!
Німецькі літаки тримали курс на Вінницю по липовій алеї
22 червня 41-го року я був у Геруся Ждановича, круглого сироти. Його батькiв чекісти розстрiляли тiльки за те, що вони поляки. Разом ми почули по радіо промову Молотова – ВIЙНА!
В театрi органiзували фронтову агiтбригаду. Кiлька разiв ми виступали перед червоноармiйцями в Михайлiвському лiсi, де були вiйськовi табори.
Але нiмцi швидко рухались, в липнi 41-го Вiнницю вже бомбили, і дуже скоро ми побачили, як нiмцi викидають з будинкiв в центрi мiста меблi i заносять свої лiжка (вони наступали з комфортом!) Хмельницький шлях був забитий військовими машинами, а німецькі лiтаки тримали курс на Вiнницю по липовiй алеї.
Звичайно, були радянськi воїни-герої – це незаперечний факт! Але були i такi, що не хотiли воювати, тiкали з фронту по хатах. Та й за що їм було воювати? За злиденне життя, за колгоспне ярмо, за голод?
Слідом за німцями йшли похідні групи ОУН
У Вiнницю увiйшла похiдна група ОУН з десяти чоловік. Дiяльнi, енергiйнi нацiоналiсти збирали людей, агітували, створювали осередки в районах. Спочатку у Вiнницi був український окупаційний уряд, а потiм нiмецька адмiнiстрацiя призначила своїх ставленикiв – мiського голову професора-медика Севастьянова i його помiчника фольксдойча Бернарда.
Потужний осередок ОУН утворився на П’ятничанах пiд проводом Сергiя Солов’я-Залiзняка. Пам’ятаючи слова батька, розстрiляного чекiстами: “Радянський уряд робить все, щоб знищити Україну i українцiв”, – я з радiстю i без вагань вступив в органiзацiю українських нацiоналiстiв, взяв собi псевдо Хмара. Моїм бойовим хрещенням стало створення осередку ОУН із 17 чоловiк в театрi, прямо пiд носом у нiмцiв, навпроти примiщення гестапо. Головною метою оунiвцiв була боротьба проти сталiнсько-гiтлерiвських окупантiв.
Ходили, як по лезу бритви, боролись на два фронти. Розповiдали людям про українську iдею, в пiдпiльнiй друкарнi по вул. Театральнiй друкували газету “За самостiйну Україну”, листiвки, книги, якi розповсюджували по всiх окупованих областях. З гаслом: “Україна – самостійна незалежна держава” – ми йшли по селах, агітували, щоб селяни не давали німцям харчів. Ще пам’ятаю, як оунівці викрали з львівського гетто єврейські сім’ї та лікарів, яких потім перевезли на Вінниччину.
Військовий трибунал присудив 20 років таборів
Весною 1943 року гiтлерiвцi почали масовi арешти і розстріли членiв ОУН. Разом з Залізняком ми втекли, ховались у криївках. Перечекавши, знову почали вiдновлювати старi зв’язки. Незабутньою була зустріч в Лiтинi з видатним дiячем ОУН – полковником Омеляном Грабцем – Батьком. Батько зі своїми соратниками потрапив у засiдку, влаштовану нiмцями, втратив 16 бiйцiв i двi підводи агiтацiйної лiтератури. Вiн послав мене i Володимира Протащука як зв’язкiвцiв у Рiвне. Але така була iронiя долi, що коли ми, переодягненi в форму нiмецьких полiцаїв, зайшли в купе поїзда, то побачили там… нiмецьких офiцерів. Володю виручило добре знання нiмецької, а мене – акторський талант. Благополучно добравшись до Рiвного, я залишився там і воював проти нiмцiв в загонах УПА. Коли з Рiвненщини пiшов загiн до Батька, я був провiдником.
Добре пам’ятаю напад оунiвцiв на Лiтинську жандармерiю, на табір вiйськовополонених, розгром нiмецької автоколони, страту коменданта Хмiльника та iншi акцiї повстанцiв. В 1944 роцi полковник Грабець-Батько загинув бiля села Микулинець у нерiвному бою з частинами НКВС.
Ми були добре законспiрованi, нiхто з нашого вiнницького “театрального осередку ОУН” не постраждав. Потерпiли тiльки я i мiй товариш Василь Скакун. Нас судили, i вiйськовий трибунал дав нам по 20 рокiв ув’язнення в таборах.
Із особової справи
“Климчук Михайло Венедиктович, 1923 р. н., м. Вінниця, українець, із селян, освіта початкова, артист Вінницького театру опери і балету, неодруж. Арешт. 05.04.1944 р. Звинувач. за ст. 54-1 «а», 11 КК УРСР. За вироком ВТ НКВС Вінницької обл. 20.05.1945 р. ув’язн. на 20 р. каторжних робіт та 5 р. позбавлення прав. За ухвалою ВТ ПрикВО 12.06.1956 міру покарання змінено на 10 р. ВТТ та 3 р. позбавлення прав. Реабіл. 29.01.1992 р».
– Зиму 1944-1945 років сиділи у вінницькій тюрмі, там почалася епідемія тифу. Я теж захворів. Тисячі ув’язнених померли від тифу. Блатняків кидали в камери, вони людей душили голими руками… Потім два мiсяцi їхали спецвагонами через весь Союз, поневiрялись на золотих i уранових копальнях на Колимi, Iндигiрцi. В нелюдських умовах із 2 тис. засуджених залишились тільки 182. Охоронці безжально вбивали нас. На лісозаготівлі я нахилився підняти дрова і відчув удар прикладом між лопаток. Впав у сніг, підвівся і знову «прокол» у груди. Дивом зумів відвести від себе постріл. А годували як! В мене була сліпота, дистрофія, цинга… Якось дали сиру мерзлу картоплю, а я не міг її гризти, бо ясна опухли, вкрились виразками. Зробив собі тертку і їв “пюре”, – ділився страшними спогадами пан Михайло.
Талант художника i молодiсть допомогли вижити
Добувати строк Михайлові довелось у Магаданi. В 1956 роцi сюди приїхав секретар ЦК КПРС Леонiд Брежнєв, переглядав справи ув’язнених, бесiдував з Климчуком i зменшив йому строк до 10-ти рокiв. Але Михайло Венедиктович на цей час вiдбув в таборах вже 12 рокiв, отже, два роки “пересидiв”.
Любу дружину тернопiльчанку Марiю Михайлiвну вiн зустрiв в Магаданi, де вона теж вiдбувала покарання за участь в нацiонально-визвольному русi. Подружжя повернулось у Вiнницю. Михайло Венедиктович працював художником у Будинку культури “Хiмпрому”, звiдки i пiшов на пенсiю. Помер у Вінниці у 2013-му, у 90 років.
Отаке довге незвичайне життя, повне страждань, подарувала доля Михайлові Климчуку. Цей на диво стрункий, жвавий чоловік завжди був зайнятий громадськими справами, своїми картинами, книгами, оточений друзями і рiдними. Він не раз повторював: “Щоб громадянське примирення між українцями – колишніми ворогуючими сторонами у Другій світовій війні, – стало можливим, треба, передусім, мати бажання почути і зрозуміти один одного…”.
