Мешканці Козятина, випала нелегка доля: у її пам’яті навіки закарбувалось страшне минуле, коли вона була ув’язненою концтабору Освенцім. Табір був заснований нацистами у квітні 1940 року в передмісті промислового містечка Освенцім, який, як і інші райони Польщі, окупували фашистські війська в період Другої Світової війни. За довгих, жахливих 3,5 роки у неволі їй довелося не тільки важко працювати, а й доглядати за дітьми ув’язнених партизан, витирати їхні сльозинки, втішати і розважати. Малята хворіли, постійно плакали за батьками і молода Олександра фактично стала для них усіх мамою. Після визволення із табору знайшла свою долю – вийшла заміж за військового. Але недовго тривало подружнє життя. Наприкінці війни, у 1945 році, чоловік загинув на Західно-Українському фронті. У 1946 році жінка повернулась до Козятина, 15 років пропрацювала у галузі торгівлі…. Із читачами нашої газети вона поділилась своєю непростою історією життя.

– У 13-річному віці я , сьома дитина із дев’яти, залишилась сиротою. Старші брати та сестри вже жили окремо і далеко від батьківської хати. Після закінчення семикласної місцевої школи я пройшла однорічні курси медсестер, що відкрились у новозбудованому навчальному закладі і влаштувалась на роботу до дитячого будинку у Бердичеві. 18 червня 1941 року я приїхала у свою першу відпустку на запрошення старшого брата, військового офіцера, до місця його служби – у білоруське місто Вітебськ. Спокійні гостини продовжились рівно чотири дні… – каже Олександра Грушко. – Надвечір 22 червня усі військові, у тому числі і брат були відправлені на фронт (більше свого брата не бачила – він пропав без вісти).Я, сподіваючись на затребуваність своїх медсестринських вмінь, вирішила відправитись на фронт добровольцем, але  зупинили у військкоматі, мовляв, немає ще 18 років. Повертатись у рідне місто було пізно: його вже зайняли німецькі окупанти. Нічого не залишалось, як із сім’ями інших військових погодитись на евакуацію. Та доїхати вдалось лише до Смоленська. Залізничний ешелон потрапив під жахливий удар фашистських бомб. Із 150 сімей живими залишилось лише 38 чоловік. Добралась до Дніпропетровська, де жила її старша сестра. Але … сім’ю сестри вже евакуювали. Олександра відправилась “на окопи”, де знайшла нових друзів, що допомогли влаштуватись на квартиру. Але зовсім скоро у Дніпропетровськ прийшли окупанти.

Олександра Олексіївна через друзів знайшла зв’язок із місцевим підпіллям. Відтоді один із її обов’язків – поширення у місті листівок із антифашистським змістом. Одного разу за таким заняттям із таким “вибуховим” вантажем дівчину застав поліцай. Травень 1942 року – цей місяць ув’язнення юної підпільниці став початком довгої боротьби зі смертю, боротьби за життя, яку Олександра Олексіївна врешті-решт виграла. На щастя, зізнається тепер, вистояти у нелегкому двобої їй допомагали друзі. Яким у свою чергу допомагала вона.У Дніпропетровській фашистській в’язниці дівчина стійко витримала усі катування і не викрила спільників по підпільній роботі. Нескорену українку у липні 1942 німці вирішили переправити до концтабору Майданек неподалік польського Любліна. Через декілька місяців жах у житті Олександри Олексіївни поглибився: у жовтні 1942 року вона потрапила до “табору смерті” Аушвіц у Освенцимі.

-Мене привезли 12 жовтня 1942 року, накололи номер 22392, який на все життя залишив слід, що ти не людина, а раб », – зі сльозами розповідає довгожителька. Витримуючи кількахвилинну паузу, продовжує: «Мені відрізали коси, і я стала плакати. До мене підійшла чехословацька єврейка, дуже красива, і каже: «Втративши голову, за волоссям не плачуть». Деякі не витримували тих тортур і знущань і вмирали. Я була витривала, боролася за життя … Пам’ятаю, якось в грудні нас вигнали з барака на мороз з високою температурою і вошами. Це був тиф. Я розуміла, що вмираю, німецький лікар не зволікав з такими хворими і вже розпорядився, щоб мене віднесли на носилках в крематорій. Я була при своїй пам’яті і розуміла, що мене позбавляють життя заживо. Не могла встати, тому що висохла від голоду. Лише попросила пити, потім підійшла жінка-москвичка і запитала мене, звідки я, дала мені пити і виходила мене. Таким чином я вижила. Навесні 1943 року ходила в поле на роботу. Там їла траву, кульбаби, кукурудзяні листя. В цьому ж році в таборі почала діяти підпільна організація. Я також була в ній »,

У серпні 1943 року Олександру Олексіївну, як людину із базовими знаннями педагога та медсестри, напарвили опікуватися групою дітей білоруських партизанів: майже усі хворі, усі голодні та налякані. Вона повинна була виносити тіла померлих малят до загальної табірної могили. Та попри все Олександра Олексіївна намагалась стати для малечі добрим другом, прикладом добра та теплоти. І діти відповідали взаємністю. Одного дня повідомили, що усіх дітей вивезуть із табору. Малеча влаштувала справжній бунт: діти плакали та, вчепившись за свою молоду виховательку, не хотіли відпускати її від себе. Дівчина ж, обіймаючи їх наостанок, намагалась захистити їх від жорстокості наглядачів. Один із них сильно вдарив її по голові зброєю і проломив череп.

Стікаючу кров’ю молоду ув’язнену врятував німецький лікар, що проходив повз. Він не тільки допоміг дівчині одужати, але й влаштував її на роботу у табірний госпіталь.

Серед багатотисячного різнонаціонального та різномовного табірного люду Олександра Олексіївна зустріла колишніх товаришів по Дніпропетровському підпіллю. Так дівчина увійшла до розгалуженої системи підпілля, отримала завдання: намагатися вберегти від смерті якнайбільше ув’язнених. Для цієї мети дівчина від товаришів по підпіллю отримувала медикаменти.

Іншим таємним завданням нашої героїні було прослуховування через дивом сконструйований в’язнями-чоловіками радіоприймач зведень радянського інформбюро з фронтів війни.

Вже у 1946 році молода жінка повернулась у рідний Козятин у статусі дружини майора Радянської армії. Та через півтора року заміжжя Олександра Олексіївна стала молодою вдовою – чоловік трагічно загинув на службі. У 26 років вдруге вийшла заміж і стала матір’ю для п’яти своїх племінників – дітей старшої сестри, що раптово померла. Влаштувалась на роботу у колгосп, але зовсім скоро важко захворіла, отримала групу інвалідності. Через деякий час працювала у їдальні, у шкільному буфеті, а згодом – знайшла роботу у смішторзі (працювала продавцем у гастрономічному відділі). Звідти й вийшла на пенсію.

Після пережитого разом горя, страждань та жаху колишні в’язні Освенцима підтримують один одного. Оскільки більша частина колишніх вихованців Олександри Олексіївни – білоруси, її часто запрошували на річниці Перемоги чи визволення Білорусі до Мінська.

Попри свій поважний вік, не дозволяє собі говорити про хвороби та недуги, не зауважує про слабкості та неміч. А серед рецептів довголіття називає почуття гумору та любов до людей.

Віталіна Володимирова