Він встиг лише за 16 днів до загибелі в Дебальцевському котлі охрестити сина Родіона.

І він тепер лише малює свого татка «на хмаринці» в небі, але поряд із собою, мамою і братом – на землі. Майже всі малюнки Родіона – про татка-героя. Він росте і уявляє його таким, як хоче дитяче серце… А Станіслав допомагає йому.

Зараз мама Олена і хлопці переїхали із Липовця до Він­ниці і навчаються у 22-й школі.

Подробиці життя і подвигу Володимира Полупанова, якого меморіальна дошка увіковічила 38-річним у Липовецькому колегіумі, де навчався герой, хочу розповісти вам я, його племінниця.

– 6 лютого — зловісна дата, яка щороку викликає біль у кожного з нашої родини…

У лютому 2015-го ворожа куля снайпера відібрала життя чудової людини – прекрасного батька, чоловіка, брата, сина, сумлінного громадянина України, мого дядька і кума – Володимира Ібрагімовича Полупанова під час штурмових дій терористами взводного опорного пункту поблизу села Рідкодуб, що під Дебальцевим.

Народився майбутній герой у м.Липовець у багатодітній сім’ї, отож дитинство було несолодким. Після уроків допомагав матері, яка працювала на фермі. В пам’яті важким відбитком викарбувалась важка ручна праця на фермі, про яку згадував неодноразово при розмові, а ще важчим – цькування однолітків за національність батька, який був уродженцем Узбекистану. Він був добрим, щирим і привітним. Свідченням тому була подія, яку розказала мені тітка Олена: одного разу дідусь Ібрагім запросив до себе додому солдатів-узбеків, що проходили навчання у Липовці, зварив їх національну страву – плов, вони гомоніли рідною мовою.

Дядько, як і його три сестри і два брати, мали схожість із дідусем.

Уявіть, наскільки деструктивна критика вплинула на людину, що він змінив прізвище з Хаджибаєв на Полупанов.

Хоча світ не без добрих людей…

Попри неодноразові цькування далеких від ідеалу людей, дядько виріс справжньою Особистістю з великої літери, можливо, пам’ятав всі ті слова, що глибоко ранили колись дитячу безневинну душу, яка платила ціну лише за особливу зов­нішність; але завжди тримався гідно, ставши взірцем людяності, відважності, надзвичайної жертовності. Одружився з коханою дівчиною Оленою, яка вірно чекала його з армії, «Французького легіону» (в якому виконував миротворчі місії), подарувала синочка Станіслава, стала другом і порадником – хорошим тилом. Вони разом побудували будинок, планували спільне майбутнє.

Та тільки-но розгорталися події в Криму, він сказав: «Якщо буде війна, то піду воювати».

1 липня 2014 року пішов добровольцем до 128-ї Закарпатської гірськопіхотної бригади (командиром розвідвідділення), яка завжди була на передовій у Донецькій області; навчання проходив в м.Мукачево, саме туди 1 серпня прийшла чудова звістка про народження молодшого сина – Родіончика.

Із свідчень побратимів, 128-а бригада утримувала пости більше як пів року — «голі й босі».

Після Водохреща дядькові була надана 10-денна відпустка, під час якої він здійснив мрію – охрестив дитину. Я досі пам’ятаю, як у той момент світилися від щастя його добрі очі. Погляд його під час прощання зі мною запам’ятався надовго – вже пізніше зрозуміла, що він передчував загибель. Щоб отримати відпустку, як пізніше дізнались від побратимів, виконав надважке завдання.

6 лютого Володимир загинув, прикривши собою 20-річного старшого лейтенанта. На той момент йому було 38 років.

Як і кожна родина, ми ще вірили в диво, бо під час служби у Французькому легіоні він був пораненим і ми не знали, куди він зник.

Тому ходили до ворожки. І вона сказала:

– На цей раз він вижив, скоро побачитесь… Але наступний раз буде смертельним…

На жаль, так сталось.

Без батька залишилися двоє маленьких синів. Дуже прикро, що діти не зможуть притулитися до люблячого батька, він їм не дасть мудрої поради в потрібну хвилину, не буде присутнім у щасливі моменти їхнього життя, дружина не обійме більше свого коханого чоловіка, брати, сестри, племінники та племінниці, друзі і знайомі не почують більше спокійного голосу, побратими не звернуться до нього так лагідно – Вовчик.

Хочеться також згадати усіх тих липовчан, що захищали нас у запеклих боях на буремному Сході і загинули – Шевчука Сергія, Грушка Романа, Зайця Руслана, Грабчака Олега, Оніщука Віталія, Бороняка Миколу, Володимира Баюрка, Сергія Пшеничного, Сергія Стрижака, Руслана Халуса. І всіх загиблих у Дебальцевському котлі та на цій підступній війні.

Під час вшанувань воїнів і загиблих у Липовці маленькі синочки щоразу горнуться до мами Олени. Щоразу щемить серце від відвідування разом із ними могили батька на цвинтарі у Липовці. І коли маленькі дітки та молода вдова обіймають не живого, а на гранітній плиті увіковіченого і красивого, сповненого сил і кохання чоло­віка, – кричить душа.

У боях за Дебальцеве, за офіційними даними, загинуло 159 воїнів, 118 – потрапили в полон, 36 зникло безвісти. Під Дебальцево Вінниччина втратила 20 воїнів. На війні загинуло уже більше 14000 чиїхось синів, ба­тьків і коханих, родичів, знайомих і просто тих, хто від­дав своє життя, захистивши наше! Тому не лише пам’ять про них має жити в серці кожного, але й повага до вдів, сиріт, їхніх батьків та родин! Бо їм болючіше за нас у тисячу разів! І цей біль не стихає! А війна проливає нові ріки крові і сліз! Бережи, Боже, кожного і Україну. Щирі співчуття родинам. Згадайте, коли на ніч чи щоранку пригортаєте до себе сина чи дочку, дружину, як сироти і вдови, батьки обнімають холодний граніт із увіковіченими портретами найрідніших.

Аліна Дика