Поліна Степенська (у дівоцтві — Беренштейн) народилася у Вінниці.
У 1990 році з чоловіком емі­грувала до Ізраїлю. Радянська медична освіта не допомогла — шансів вступити в ізраїльський медичний вуз при конкурсі 150 чоловік на місце не було ніяких. Поліна влаштувалася в школу медсестер, працювала листоношею і мила під’їзди.

Коли від інфаркту раптово помер її батько, вона присягнулася стати професором медицини. Сьогодні професор Степенська — одна з кращих лі­карів Ізраїлю. Вона — автор і співавтор понад 100 наукових робіт, присвячених гематоонкології і пересадки кісткового мозку. За дослідження в галузі імунології вона отримала премію Європейського імунологічного суспільства, численні Ізраїль­ські та міжнародні нагороди та гранти.

– Моє коріння з Вінниці. Батьки були інженерами. Типова інтелігентна єврейська родина. Я вступила до Вінницького медінституту, паралельно сама вчила іврит. Коли відкрили кордони, ми з моїм чоловіком вирішили їхати. Я подумала: в Ізраїлі, де всі євреї, все буде добре. Така дурна була, наївна, навіть не уявляла собі, що мене там ніхто не чекає, — розповідає Поліна. — Ми приїхали в 1990 році, і мені сказали: про медицину забудь, тут конкурс на медичний факультет — 150 людей на місце.

Я півроку проридала. Працювала листоношею, прибирала квартири, мила під’їзди — їсти ж треба було щось. Потім вирішила, що треба здати психометрію, без якої тут нікуди не вступиш. Там три частини: математика, логіка і англійська. Записалася в медсестринську школу. Провчилася і здала іспит ще раз. І вступила в Єврейський університет – найпрестижніший в Ізраїлі. Почала вчитися і пішла працювати в Університетську клініку Хадасса. А вже на шостому курсі я отримала приз ректора університету.

Вирішила піти в педіатрію і зайнятися дитячою гематоонкологією, пересадками кісткового мозку. У 2008 році поїхала до Міннесоти — міста, де за 40 років до цього була зроблена перша пересадка. Була там недовго, але основу пересадок зрозуміла. Повернулася і почав ними займатися.

Виявилося, що в Ізраїлі ситуація в деякому роді унікальна. У плані лейкозів ми, звичайно, не можемо зробити нічого більше або краще, ніж в Америці, тут все одне і те ж. Але у нас дуже багато генетичних захворювань: в Палестинській автономії високий рівень родинних шлюбів. У мене з’явилося багато па­цієнтів з генетичними захворюваннями, яких я могла врятувати.

Нині Поліна Степенська займається найскладнішими дитячими захворюваннями, наприклад, остеопетрозом, (рідкісною спадковою хворобою скелета). Її пацієнти — діти і їхні батьки, які найчастіше прямо з народження ведуть непросте життя, з масою обмежень. Як правило, мова йде про дуже рідкісні захворювання, тому ці сім’ї обійшли безліч лікарів, які не змогли нічого вдіяти і навіть поставити правильний діагноз. Лікарка зізнається – пандемія коронавірусу внесла корективи у її роботу, але рятувати, оперувати вона і надалі продовжує та вірить, що невдовзі від інфекції ми зможемо бути захищені.

– Сподіваюся, що світ зміниться, причому в кращий бік. Я завжди говорила прості речі: немає цінності вище, ніж людське життя. Зараз ця проста думка, як не дивно, руйнує нас, наші економіки, наші звички. Ми заради неї жертвуємо дуже багатьма речами. Зникають всі міражі, всі хибні уявлення про світ. Колишні цінності повністю переосмислюються. Є така молитва на івриті, ти її вимовляєш кожен день, коли прокидаєшся. Вона перекладається буквально так: «Слава Богу, я дихаю». Тепер, у випадку з коронавірусом, це можна розуміти буквально. Адже сьогодні враз кожен може перестати дихати.

Звичайно, краще б нам не отримувати такого нагадування. Але якщо вже це сталося, є привід подумати. Це я кажу як лікар. В іудаїзмі взагалі вважається, що лікар — посланець Бога. І через лікаря ти можеш взяти все, що тобі дають, а завдання лікаря — просто передати те, що потрібно. І часто з цього щось виходить. Я знаю, що зараз у світі дуже багато людей, які бояться того, що відбувається. Однак треба спільно, колективним розумом переробити цей страх у щось нове і прекрасне. Наприклад, в цій ковідній кризі ми обов’язково дізнаємося, що ми хороші люди. І нам дійсно хочеться і подобається жити. Це вже немало.

Віталіна Володимирова