Хто б міг подумати, але наша землячка Марина Ткачук виношує вже другу дитину для іноземців в своїх 30 років. При цьому вона має двох діток. Каже, що сурогатним материнством зацікавилась вперше ще 10 років тому, але зважилась на це тільки зараз.

– Ще з підліткового віку я противник абортів. І мені завжди було цікаво, як воно – виношувати дитину для інших. Тих, хто дітей не може мати. Вперше я задумалась, про те, щоб стати тимчасовим «інкубатором» для безплідних, коли моєму синові був 1 рік. Я почала шукати клініку в Україні, і таки знайшла. Але в сім`ї були важкі часи. Я розлучилась з чоловіком, і залишилась одна з двома маленькими дітками. Тому про спробу сурогатного материнства змушена була забути. Згодом я знову вийшла заміж, і мене запросили бути хрещеною для однієї дівчинки. В церкві отець Ной мене запитав, чи не тримаю я образи. На що я йому відповіла, що тримаю. Сказала, що ображена на свого чоловіка, бо він не хоче йти до лікаря. Ми 6 років живемо разом, а завагітніти від нього я так і не можу… Тоді отець мені порадив відпустити образу. Сказав, «якщо природним шляхом не виходить, то можна і «еко» зробити». Я була шокована від таких слів, бо думала, що церква не підтримує штучне запліднення.

Тоді я і задумалась про це серйозно. Але не родити собі, а навпаки – допомагати іншим. Я довго не наважувалась, але в родині почались фінансові труднощі. Тим паче діти підростали, і гроші були дуже потрібними. От я і вирішила довести сама собі, що сильна і зі всім справлюсь. Моя мама та бабуся підтримали ме­не. Бабця була для мене кращим другом та наставником з дитинства, але, після двох інсультів, вона лежача та ще й не бачить. Коли я поділилась з нею своїми планами, вона підтримала мене і благословила.

Центр сурогатного материнства я знайшла в Києві. Здала аналізи та пройшла УЗІ. Мені зателефонувала кураторка Олена та зв’язала мене з парою іспанців. Марта і Еміліо – небагаті люди. Еміліо працює в поліції, а Марта домогосподиня. Їм до 45 років. Вони дуже привітні та милі. Марта не могла мати дітей через проблеми з яйцеклітиною. Ми зустрілись в Києві та підписали договір у нотаріуса. Марта довго розпо­відала, як вона мріє про донечку. А я дивувалась, бо ще не знала, що стать дитини можна обрати. Було дуже приємно, що іспанці привезли подарунки не лише мені, а і дітям, і чоловіку.

І ось настав мій день «Х». Мені під­садили дві «крошки». Процедура безболісна, проводиться при анестезії. Вже до того дня я себе запрограмувала, що це не буде моя дитина, що я змушена її віддати. Важко було усвідомлювати, що я зможу не побачити дитину, але я впоралась.І так я завагітніла.

Через місяць зателефонувала кураторка і повідомила погану звістку, що батьки хочуть лише одну дитину. Тобто іншу потрібно штучно забрати. Для мене це було справжім шоком. Зізнаюсь, я навіть плакала, бо завжди була противником абортів. А під час вагітності відчувала, як б’ється серденько у цих двох малюків. Я вмовляла батьків залишити дитину, або ж віддати її мені. Але ні, цього зробити не можна було.. Дівчинка, яка залишилась, розвивалась, і все було добре.

Я перукар, тож постійно працюю з дітьми. До 6 місяця вагітності ніхто з клієнтів не помічав. Тому дурних питань не ставили. Але поруч були і ті, хто знав. Я цього не соромилась, а навпаки, говорила з гордістю. Адже не кожен на таке піде, а якщо і піде, то буде приховувати.

Коли почав рости животик, мої діти були на канікулах. Спочатку поїхали в літній табір, а потім до моєї мами. Там великий будинок, багато друзів, та і додому вони не рвались. Тому я була спокійна, що нічого їм не доведеться пояснювати. Я дуже хвилювалась за свою доньку, бо вона постійно просила сестричку.. Моєю справжньою підтримкою була домашня кішка. Коли дитинка починала активно рухатись, на животик лягала моя Мурка. Тоді Лола відразу заспокоювалась. Це було дуже мило, у мене навіть закрадались думки, що кицька з дитиною мають якийсь зв’язок. Я часто фотографувала це і надсилала мамі Марті.

І так, у призначений термін я народила дівчинку Лолу. Батьки-іспанці були присутні на пологах, бо ця дитина для них була довгоочікуваною. Вони з нетерпінням чекали появи на світ своєї дівчинки.

– Чи виникали у тебе материнські інстинкти, коли дитина була в утробі?

– Ні, не виникали. Я пос­тійно називала її подругою. Бо навіть не уявляла, яке ім`я оберуть для неї батьки. Іспанці мені самі запропонували брати участь у виборі імені малюка. Було два варіанти – Лола і Кармен. Ми вирішили назвати Лолою. З тих пір для мене вона була подружкою Лолою.

Навіть після пологів я потримала на руках Лолочку. Та жодних почуттів у мене до неї не виникло. Чому? Бо я була запрограмована на те, що ця дитина для мене чужа. З першого дня вагітності я розуміла, що мушу її віддати. Це як здавати квартиру квартиранту. Ти звикаєш до людини, але потім з легкістю відпускаєш…

Софія Копач