“Ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного”, – казав пісняр Володимир Івасюк. Вчора, 4 березня 2021 року, могло б виповнитися 72 роки від дня народження композитора і поета Володимира Івасюка.

За 30 років життя встиг написати 107 пісень, 53 інструментальні твори та музику до кількох спектаклів. Найвідоміші – “Червона рута”, “Я піду в далекі гори”, “Водограй”, “Балада про мальви”, “Лиш раз цвіте любов”.

Про феномен митця розповів музичний критик, автор телеграм-каналу “Плай” Філ Пухарєв.

Володимира Івасюка називають основоположником української естрадної музики. Чому це так?

‒ Івасюк – прабатько вітчизняної популярної музики. В основі його творів – мелодизм, яким характеризується цей напрям. Взяв сучасну мелодику, яка черпала натхнення з поп-джазу, психоделічного року і фанку. Органічно поєднав з українським фольком. Головне вміння і геній композитора в тому, що адаптував народні наспіви на свіжий манер із сучасними аранжуваннями.

Ти писав, що він “взяв найактуальніше, що поціновувалося закордонними меломанами в 1970-х, і переніс це на український фундамент”.

‒ Так. Фанатів від рок-н-ролу. Хоч і неявно. Вголос про це не говорив, тому що не можна було. Наприклад, любив “бітлів”. Навіть фотографувався схоже на своїх британських кумирів.

У піснях Івасюка було не так багато рок-н-ролу. Але це все одно алюзії на західні зразки. В аранжуваннях використовував синтезатори, характерні для психоделік-рокерів. Духову секцію, властиву американському фанку.

Торік відзначали 50-річчя найпопулярнішої роботи Івасюка – “Червоної рути”.

‒ В основі пісні – буковинська легенда про черлену руту. Якщо знайдеш її у ніч на Івана Купала, то зможеш приворожити будь-яку дівчину або хлопця.

Івасюк полюбляв їздити у фольклорні експедиції селами. І взагалі часто на вихідних ходив у походи в Карпати. Спілкувався з бабусями, записував їхні пісні. Там же почув цю легенду. Потім натрапив на неї у бібліотеці батька, письменника і фольклориста Михайла Івасюка. Почуте і прочитане якось зійшлося в голові та надихнуло на написання композиції.

Присвятив пісню своїй однокурсниці Марії Соколовській, в яку тоді був закоханий. Ні в що серйозне роман не вилився, але твір залишився.

У рукописі, який Соколовська досі зберігає, була ще стара назва “Черлена рута”. Перша версія пісні – фентезійна. Згадуються мавки та інші міфічні істоти. Більш віддалена від народу. Потім Івасюк переписав, бо розумів, що надто складна. Навіть у цьому жесті бачимо, що прагнув тягнутися до простих слухачів. А для цього не ускладнювати формулювання, писати якомога зрозуміліше, але так, щоб сподобалося всім.

Що було найбільшим новаторством Івасюка?

‒ Не перший, хто звернуся до західних мотивів. Сам надихався Мирославом Скориком, який ще на початку 1960-х зібрав ансамбль “Веселі скрипки”. Писав для нього естрадні пісні, в яких були помітні впливи твісту, фокстроту, поп-джазу.

Але саме Івасюк зміг найкраще поєднати закордонний стиль з українською естетикою. В інших композиторів були перегини в той чи той бік. Або надто західно, або надто фольклорно. Івасюк дотримався балансу. Залишився естрадним композитором, на відміну від того ж Скорика, який пішов в академічну музику. Незадовго до смерті Івасюк теж почав писати серйозні оркестрові твори, але хотів продовжувати розвиватися в напрямі естради. Це було його принципове рішення, і себе в цьому знайшов.

Багато важить питання таланту. Було чимало гідних тогочасних композиторів. Але ні Скорику, ні Левку Дутківському, ні Валерію Громцеву не вдалося дотягнутися до рівня Івасюка. Мав таке потужне музичне обдарування, що став епіцентром естрадного руху. І так чи інакше через нього проходили всі основні артисти тієї доби. Не лише чернівецька хвиля, а й ансамблі з інших регіонів брали його твори у свій репертуар.

Івасюк сформував українську сцену 1970-х. Чи можна сказати, що визначив також її майбутнє?

‒ І так, і ні. Музиканти, які прийшли після Івасюка – це вже покоління фестивалю “Червона рута” наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Перекреслили все, що було набуто попередниками. Така натура андеграундних рокерів, які прийшли після “стерильних” естрадників. Так себе позиціонували, що вони – повністю нове, а старе краще забути. Кожне нове покоління в музиці так поводиться – нічого дивного.

Але це скоріше був жест, ніж справді нехтування набутками. Багато з червонорутських гуртів пізніше переспівали Івасюка, інтерпретували по-своєму. Як ті ж “Кому вниз”.

Сама назва фестивалю “Червона рута” ніби натякає. Що це покоління, може, стилістично й відходить від попереднього. Але за суттю і сенсами резонує з тим, що робив Івасюк та його колеги-естрадники. Це було справжнє, щире, українське. Актуальне й модне. Усі наступні покоління цей же напрям і підхоплювали.

Нинішні артисти якщо й згадують про минулу естраду, то хіба що про “Червону руту” або “Територію А”, яка у 1990-х була вагомим явищем у поп-музиці. Про 1960-1970-ті говорять рідко. Можливо, це просто культурна амнезія. Або естетика не близька сучасній молоді. Але коли вмикаємо ті пісні, розуміємо, що там багато актуального для свого часу. Наша музика цілком була в контексті світової, просто часто захована за номенклатурними речами.

Чи достатньо зараз говорять про Івасюка? Чого бракує?

‒ Постать Івасюка не сильно присутня в нашому культурному житті. Фестиваль “Червона рута” існує, але вже відійшов на маргінеси. Його витіснили новіші заходи.

Також не пригадую, щоб хтось серед сьогоднішніх виконавців інді або хіп-хопу закаверив щось із репертуару композитора. Наприклад, якби Alyona Alyona зачитала репчик на текст Івасюка. Була б цікава сучасна інтерпретація. Але цього не відбувається.

Таке ще траплялося у 1990-х – на початку 2000-х. Нове покоління співаків ніби ігнорує. Думаю, причина в тому, що є асоціація з естрадною естетикою на рівні совковості. А нинішні музиканти хочуть активно рухатися в західний бік. Свідомо чи ні, але відштовхують від себе все, що пов’язане з радянською спадщиною.

Тут неоднозначний момент. Звісно, наша сцена була частиною радянського культурного простору. Але є велика відмінність між естрадами України та Росії. Їхню тодішню сцену неможливо слухати. Вздовж і впоперек звучить возвеличення “советского человека”, постійні сльози і страждання за ехом “Великої вітчизняної війни”, як вони це називають. Багато заунивності, похабної радянщини так і пре звідти.

В українській естраді того часу домінує гірська романтика Карпат та західна мелодика, запозичена з найкращих зразків. Тут у музиці набагато вільніше дихалося. Можливо, через те, ми ближче були до Європи – навіть географічно. Тому набагато цікавіша, ніж російська.

Кавери – найкращий спосіб реактуалізувати класику? Найдієвіший прийом, аби Івасюк зазвучав для нового покоління слухачів?

‒ Так. Головне – не захоплюватися. Бо коли забагато каверів, то відносять на задній план самобутню музику, яка з’являється зараз. Якщо переборщити, можна не помітити, як втрачаємо свіжий голос. Але було б круто, якби вийшла збірка переспівів від сучасних музикантів – і це звучало б модно та в дусі 2021-го.

Тарас Чубай 2002-го випустив цілий альбом каверів на головні хіти – “Наш Івасюк”. Але це рок, який звучить вже як відголосок минулого. Зараз на перших позиціях зовсім інше – реп, електроніка, інді-рок. Хочеться послухати адаптацію Івасюка на сучасний манер.

Чи може у нас нині з’явитися постать масштабу Івасюка?

‒ У реаліях 2021-го це неможливо. І не тому, що немає талановитих композиторів чи музикантів. А тому, що змінився час. Музика розвивається вкрай швидко. Про вчорашніх героїв сьогодні забувають. Приходять нові. В епоху інтернету та стримінгів митці на п’єдесталах довго не затримуються.

Раніше артисти роками й десятиліттями могли закріплювати за собою славу та імідж великих. Зараз це неможливо через швидкий інформаційний поступ.

Але якщо з’явиться потужний талант на рівні Івасюка, то він у будь-якому випадку не загубиться. Його помітять, просто без такого вау-ефекту, як колись. Можливо, не буде таким хайповим. Але залишиться надовго, пройде перевірку часом. Це головне, коли йдеться про видатних постатей. Саме так сталося з творами Володимира Івасюка.

Що варто обов’язково послухати з доробку Івасюка, окрім “Червоної рути”?

“Водограй”

Класика, яка трохи губиться в тіні “Червоної рути”. Сам Івасюк покладав великі надії якраз на “Водограй”. Не вірив, що “Червона рута” стане хітом. Відбулося рівно навпаки. Але ця пісня нічим не гірша. Також використовує набутки фанку і психоделічного року в поєднанні з буковинською мелодикою. Мотив у приспіві нагадує музику, під яку танцюють хороводи на гуцульських весіллях.

“Жовтий лист”

Недооцінений шедевр. Хітом не став би, адже форма непопсова. Але вдалий експеримент. Написаний білим віршем. Рима тільки у приспіві. Це був нестандартний мистецький хід. Івасюк першим насмілився увіпхнути верлібр в естрадну пісню.

Твір про втрачене кохання, яке живе лише у спогадах. Головний образ – жовтий осінній листок, що впав із дерева та якого відносить вітром.

Нетиповість пісні також у тому, що Івасюк створив лише текст. Музику написав Валерій Громцев. Уперше заспівав Василь Зінкевич у мюзиклі “Червона рута”.

“Кленовий вогонь”

Тема почуттів, які пішли й уже не повернуться, проходила лейтмотивом у роботах Івасюка. Це також пісня про осінь – з образом кленового листя. Але більш драйвова, рухлива, ніж ліричний “Жовтий лист”.

Композиція зі струнним квартетом зроблена у стилі бароко-року, популярного за кордоном у 1960-1970-х. Входить до одного з найвизначніших українських альбомів тих часів – “Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка” 1977-го. Виконавиця найкраще з усіх артистів відчула нерв творів Івасюка і передала своїм голосом.

“Казка гір”

Ротару – не перша муза Івасюка. До цього кілька років працював зі співачкою Лідією Відаш. Створив їй кілька класних пісень, зокрема “Казку гір”.

Ранній, менш відомий Івасюк – це скоріше поп-джаз. Композицію написав під враженням від Карпат. Цілком уявляю як саундтрек до якогось діснеївського мультику.

Пізніше композитор критично ставився до перших пісень. Вважав недосконалими учнівськими спробами. Багато з них навіть заборонив виконувати. Зокрема, й цю.

“Капелюх”

Одна з жартівливих, менше знаних пісень. Навіть не уявляєш собі, що цей композитор – романтичний і мелодичний – міг писати такі прості й навіть гумористичні твори. Наприкінці 1980-х переспівав ансамбль “Смерічка” вже пізнього складу. Дістали композицію з архівів Івасюка і зробили сучасніше аранжування.

Володимира Івасюка вбили. Такий висновок слідчого експерименту Київського науково-дослідного інституту судових експертиз оприлюднили 13 червня 2019-го. Злочин проти пісняра довели через 40 років. За радянською версією, він повісився.

“Не міг так укоротити собі віку. Навіть натренована людина, яку ми залучали, не змогла зав’язати пояс на гілці висотою 1,7 метра і залізти в зашморг. Щонайменше біля нього були ще двоє”, – говорить Олександр Рувін з Інституту судових експертиз.

Замовники убивства досі живі. Але навряд будуть покарані, вважає товариш родини Михайло Маслій.

“Володя популяризував українське, за ним тягнулися. Тому був незручний для системи, – каже. – Його батьки в могилу пішли, правди не добилися. Тому ця експертиза – логічне завершення слідства, що тягнулося роками”.

Івасюк також був професійним медиком, скрипалем, грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, займався живописом. Був найстарший у родині письменника й дослідника історії буковинського краю Михайла Івасюка та вчительки Софії Карякіної. У нього залишилися двоє молодших сестер – ­Галина й Оксана.

За матеріалами patrioty.org.ua