Для того, щоб змінити стать, кожен бажаючий чоловік чи жінка мають пройти обов’язковий етап – обстеження на адекватність у психіатричній лікарні.
Форма визначається кафедрою медуніверситету. Одні йдуть на стаціонар. Інші – відвідують спеціалістів амбулаторно. Крім психіатричної експертизи, ці люди проходять співбесіди із психологами. Таким психологом і є Сергій Яцишин, який працює вже більше 10-ти років у ВО КПЛ ім. Ющенка.
Все більше відкривається тема про те, що і в Україні є чоловіки та жінки, які не можуть жити у своєму тілі. І незалежно від того, як кожен із нас ставиться до цього, такі люди є, і на Вінниччині теж. І вони змінюють свою стать.
Тому ми попросили Сергія Яцишина, який працював із такими людьми, поділитись враженнями.
– Що це, забаганка, мода чи просто людина по-іншому не може жити?
– Останньою моєю пацієнткою була дівчина Олена, яка захотіла стати чоловіком. Вона переселенка зі Сходу. Переїхали із батьками до Житомира. Олена вступила до одного із вінницьких вузів. Навчалась на економіста. Як правило, всі, з ким працював, це молоді люди, які відчули ще із дитинства, що їм важко у тілі, в якому вони перебувають. Але вони чекали 18 років, повноліття, щоб за законом можна було пройти всі етапи по зміні статі.
– А що відбувається далі?
– Маючи на руках нашу довідку про те, що це свідоме рішення, а не якась маніакальна ідея, ці люди, як привило, спочатку приймають гормональну терапію. Якщо це чоловіки, то за допомогою гормонів у них виростають груди, зникає волосяний покров, змінюється голос… Все решта – то робота пластичних хірургів. Жінки свідомо видаляють груди, щоб стати чоловіком. Дехто ще роками ходить у перехідній стадії. Таких людей називають трансвеститами.
– Думаю, що кожен юнак чи дівчина, які до вас звертались, мали конфлікт із батьками. Ну, принаймні ті не зразу підтримали їх. Бо прийти і сказати мамі, що я, улюблений твій синочок, вже не синочок, а дівчинка, чи навпаки – це завжди шок?
– Були різні випадки. Дехто розповідав, що вже знайшов порозуміння із батьками. А були такі, що ні. Але вони все одно йшли на це. І сподівались, що із часом батьки їх зрозуміють і приймуть вже іншими.
– Важко уявити, як ці люди, що стали із чоловіків жінками і навпаки, повертаються у свої села, райцентри, де всі один одного знають… та й у містах нелегко таке втаємничити… Чи ці Олі та Олександри настільки сміливі, що кидають виклик суспільству, мовляв, я така чи такий? Хочете сприймайте – хочете ні?
– Ні, не думаю, що ці люди настільки сміливі. Вмотивовані — так. Але, змінюючи стать, вони просто виїжджають з міст та сіл, де до цього жили, буває — із країни, і розпочинають нове життя.
– А ви зобов’язані й далі вести цих людей, слідкувати, як склались їхні долі?
– Ні, це приватне життя кожного і їхній вибір. Ми не підтримуємо стосунків із такими пацієнтами. Після цього вони мають право змінювати і своє ім’я, і прізвище. Тобто повністю інші люди із новими документами.
Як вони із ним живуть – це вже їхнє питання та суспільства. Зрозуміло, що при потребі вони зможуть відвідати психолога чи іншого лікаря як пацієнти.
Як показує світова практика, такі люди утворюють сім’ї, їхні обранці знають про їхню зміну статі. Бо все можна змінити лише візуально. Народжувати, наприклад, такі особи не можуть. Тому всиновлюють дітей чи користуються послугами сурогатних матерів.
Тетяна Квасюк
