Літній погожий вечір. Cтомлене сонце сідає за обрій. Іду по автовокзалу. А назустріч – веселі дівчата та хлопці. Мабуть, щойно купили в магазині буханець білого хліба. Вкусили по кусню. І раптом почали вигукувати: «Фу, який несмачний…» І недоїдений буханець покотився по землі, підбитий молодиками, наче футбольний м’яч.

Кажу їм, що так не можна, це святий продукт. А у відповідь почув агресивне: «Вали звідси, діду!» У мене стиснуло серце. І подумав: кого ми, батьки, виховали? Попри шкільні уроки, музеї хліба. Раптом за спиною хтось тихо промовив: «Що ж ви робите, це ж хліб».

Обертаюся. Бачу стареньку згорблену бабусю. Підняла буханець, обтерла пилюку, поцілувавши поклала на лавку. Сказала, що на нього найдеться господар.

– Ви, діти, про голодомор чули? Борони Боже більше таке пережити комусь. У мене тоді братик від голоду помер. І досі бачу сповнені муки очі, потріскані губи, які шепчуть лише одне слово: хліба. Люди їли тоді молочай, лободу, городні калачики. Ви хліб – під ноги, а ваші бабусі в ті часи забули його смак…

Подали мій автобус. Їдемо швидко. Дорога звертає праворуч і перед очима аж за небокрай хвилями перекочуються налиті зерном колоски. Я вже бачу духмяний коровай на вишитому рушникові. Це ж наше найбільше багатство… І знову пригадав байдужість тих хлопців та дівчат. Чому вони вважають, що хліб можна згноїти, кинути на смітник, під ноги чи спалити в полі? Вони ж так і своїх дітей виховають.

Але ж хліб – батько всіх земних цивілізацій. Він, як і пісня, супроводжує людину все життя. Він був святим для прадіда і діда, коли ще вручну серпом урожай до колосочка збирали.

Є в нас прекрасний звичай – найдорожчих гостей зустрічати хлібом-сіллю. І хто поцілує хліб, піднесений на рушникові, той покаже, що шанує нас. Та коли гості побачать буханці, розкидані по тротуарах, то повага до нас зникне. Діти беруть приклад від батьків. Бачили, мабуть, ще й не раз, як дорослі викидають хліб. Що ж ви робите, люди? А як можна випікати несмачний хліб? Це теж неповага до святого. Кожен змарнований буханець – це злочин перед нашими предками, нашою землею, роботящими українцями, які вирощують до нашого столу хліб.

Іван Вовна,
пенсіонер, с. Дяківці

P.S. Іван Якович Вовна все життя пропрацював агрономом. Він був справедливою та мудрою людиною. Справжнім господарем. Батько любив вашу газету, читав кожен номер і мріяв надрукувати в ній свої статті. Але так і не встиг. Після його похорону ми знайшли багато рукописів (для газети «33-й канал»). Надрукуйте, будь ласка, щось із них у пам’ять про вашого відданого читача.

З повагою –
доньки Людмила та Наталія