Насправді у нас чимало хороших отоларингологів, і практично усі вони є учнями (або вже учнями учнів) однієї людини – Кузьми Дерепи, якого не стало п’ять років тому у квітні. Кажуть – це була людина-легенда у своїй галузі.

-Кузьма Петрович народився у 1922 році у сім’ї етнічних поляків у містечку Фельштин (зараз Гвардійське) Хмельницької області. Його батьки Петро і Аполонія були католиками, глибоко віруючими людьми. Ім’я, яке дали сину батьки, було не Кузьма, а Казимир. Він був одним з молодших дітей, а всього є згадки про 10 дітей (за іншими даними 16), – розповіла онука лікаря Катерина Синявська. – Орієнтовно у 1930 році Петра Дерепу з сім’єю було розкуркулено, хату відібрали під контору торфорозробки. Родина перебралась в орендовані єврейські кімнати, які постійно потребували ремонту. Кожен з дітей підробляв, як міг. Казимир розпалював євреям печі по суботах, пас корів, допомагав вантажити торф.

Якось у дитинстві Казимир захворів, викликали фельдшера. Той прийшов гарно одягнений: у брюках «галіфе», чоботах. Коли фельдшер пішов, мати сказала синові: «Синочок, якби ти став таким, як цей чоловік…». Цей образ запам’ятався йому на все життя. У 1932 році Петра Дерепу, батька Казимира, було заарештовано за «антирадянську пропаганду і агітацію» – по суті за релігійну діяльність, оскільки він очолював молитовний католицький гурток. Батька відправили у заслання на 3 роки, а після повернення йому не дозволили проживати у рідному краї.

Десь у 1936 році родину Дереп було вислано до нинішньої Луганської області (окрім старших дочок – одна була заслана, інша паралізована; старшого сина – був в еміграції; найменшого сина – помер від голоду). Їх було розселено у пусті хати (можна здогадатись, як вони стали пустими…). Невдовзі двох старших братів Казимира було репресовано та розстріляно.

Казимир ходив до школи тільки зимою, а в інший час пас овець. Закінчив 7 класів.

У 1940 році він вступив до Старобільсьої фельдшерсько-акушерської школи. До початку війни встиг закінчити перший курс. 21 січня 1942 року Казимира мобілізували. Дізнавшись про його фельдшерську освіту, командир роти дуже зрадів, бо у них саме бракувало санінструктора. Поляків організовували в окремі формування, тому командир записав Казимира як Кузьму, українця. За війну він здобув три поранення (два з них в обличчя), ордени Вітчизняної війни та «Червоної зірки», медалі: «За оборону Сталінграду», «За визволення Варшави», «За взяття Берліну», дві «За відвагу» та багато інших. Десятки бійців, було врятовано з поля бою зі зброєю. А тих, кого виніс без зброї, ніхто навіть не рахував. Наприкінці війни Кузьма Дерепа став командиром санітарного взводу 1038 стрілецького полка 295 стрілецької дивізії. Про війну він завжди розповідав дуже неохоче. Однак свого часу давав кілька інтерв’ю до газет, де його про це розпитували.

Після демобілізації Кузьма Дерепа швидко закінчив фельдшерсько-акушерську школу і попросився працювати на батьківщину – був призначений завідуючим відділу охорони здоров’я у Старій Синяві Хмельницької області (мав фронтову характеристику з рекомендацією на керівні посади). Туди ж перевіз і батьків. Згодом з’явились нові вимоги щодо вищої освіти у медицині і у 1948 році Кузьма Петрович вступив до Вінницького медичного інституту, який закінчив у 1954 році з відзнакою. Був старостою курсу.

До 1956 року Кузьма Петрович був клінічним ординатором кафедри отоларингології Вінницького медичного інституту, потім асистентом, згодом доцентом кафедри, а у 1962 році став завідуючим кафедри отоларингології. На цій посаді Кузьма Петрович Дерепа залишився до 80-річного віку, тобто протягом 40 років. Водночас займався лікувальною діяльністю у Вінницькій обласній клінічній лікарні ім. Пирогова. Захистив кандидатську, а згодом і докторську дисертації. У 1967 році Кузьму Петровича Дерепу призначили на посаду проректора по учбовій роботі Вінницького медичного інституту, а згодом виконуючим обов’язки ректора. Однак у той час стався прикрий інцидент з двома студентами. Кузьма Петрович важко це переніс, тому дружина вмовила його відмовитись від посади.

Через два роки Кузьма Петрович Дерепа був призначений головним ЛОР-лікарем області. Він став автором 188 наукових праць, 2 винаходів, 10 раціоналізаторських пропозицій, мав багато урядових нагород, був лауреатом президентської стипендії. Але найбільше його досягнення – його учні. Завжди возив з собою медичні інструменти. Одного разу врятував випадкового супутника у поїзді, зробивши йому там же трахеотомію. Іншого разу до нього принесли маленького хлопчика, який потребував термінової операції. Однак батьки зволікали з релігійних чи з інших причин. Кузьма Петрович самовільно забрав його в операційну. Батьки прийшли подякувати через багато років, коли син йшов до армії. Таких історій було багато.

Навчаючись на 5 курсі, Кузьма Петрович одружився із Ганною Олександрівною Шокур, лікарем (в подальшому гематологом). У подружжя народились син та дочка. Обоє зараз лікарі. У 1976 році Кузьма Петрович потрапив у автомобільну аварію, внаслідок чого мав перелом хребта. Протягом півроку проходив реабілітацію, та, фактично, заново вчився ходити, але відновився і повернувся до звичного життя. Любив рибалити та полювати, До 80-85 років щоранку вставав о п’ятій годині, робив зарядку, ходив у басейн. Шукав собі роботу на дачі чи на городі, міг без проблем перекопати ділянку навіть коли йому було добре за 80. Вийшов на пенсію у віці 90 років.

1 квітня 2016 року у віці 93 років Кузьма Дерепа помер. На сьогодні з’явились нові методики та інструментарій, але він ознаменував ту минулу епоху медицини, залишивши по собі яскравий слід, а його справа продовжує жити у роботі його учнів.

Віталіна Володимирова