Він воює з першої хвилі мобілізації. Захищає Україну з тилу від московитів з перших днів сучасної війни з ними. За цей час перевозив десятки тонн волонтерських вантажів. Був героєм сотень моїх волонтерських публікацій в Інтернеті. Його фотографували тисячі людей, в тому числі і журналісти, на вулицях міста, бачили у всій красі російські спецслужби, російська агентура та інша ватна нечисть і на Фейсбуці, і в ЮТУБі. Я пишаюся ним. Він Герой. Планував після Перемоги віддати його в музей.

Такого героїчного велосипеда не має жоден президент України, жоден міністр, жоден чемпіон з важкої велосипедної атлетики. Він УНІКАЛЬНИЙ.

Нещодавно слави йому додало відділення №1 Могилів-Подільського райвідділу поліції. Воно показало його по Ямпільському телебаченню як неопізнаного. Просило тисячі глядачів знайти власника цього мого знаменитого велосипеда, яким я безліч разів приїздив і до цієї поліції під самісіньку її відеокамеру, не кажучи вже про Ямпільське телебачення.

Я десять років їздив на ньому на сесії Ямпільської районної ради Вінницької області як депутат, на мітинги, акції протесту, котрі сам нерідко організовував у місті проти організованої злочинності і корупції.

Було таке, що й забував його, каюся, на Новій пошті, біля міськради, райради, біля волонтерського складу. Але ніхто не чіпав цієї знаменитості. Бо як ти ним виїдеш у місто, як всі одразу впізнають, чий він… А розкрутити його не так просто – в ньому майже все поприварювано зваркою намертво. Починаючи від педалей і закінчуючи рамою. Йому вже ого-го-го скільки десятиліть!

Не впізналали його лиш поліція і Ямпільське телебачення. І оголосили у всеямпільський розшук на хвилях телеефіру. А потім забрали мій героїчний велосипед в свої тайники. Туди, де мучиться вже не перший рік і мій фотоапарат, побитий в кабінеті голови райради під час виконання мною обов’язків журналіста газети “33-й канал”.

Він досі десь там у них у холодних темних казематах мучиться… Як жива істота. Звісно, йому дуже сумно і страшно без мене, а мені – без нього… Але що ж поробиш – не по нашій волі нас розлучили.

Чому і як це сталося – читайте в моїй заяві про злочин на яку я не маю ні отвєта, ні прівєта вже мало не два тижні з Ямпільської поліції, не кажучи вже про скромне, найгуманніше в світі Ямільське телебаченння, яке так і залишило своїх телеглядачів з думкою, що хазяїн велосипеда, тобто я, – втік з палаючого парку о першій ночі 11 квітня і не озиваюся, неспроста-а…

Ця реальність схожа на анекдот про попа, в якого дочка повія…

Василь Кізка